Світ медіа стрімко змінюється, і разом із ним змінюється спосіб, у який ми споживаємо інформацію. Ще кілька десятиліть тому новини були сухими й лаконічними — короткий виклад подій, чітка структура, нуль прикрас. Сьогодні ж усе більше медіа нагадують кіно: яскраві сюжети, виразні персонажі, напруга, емоції, драматичні повороти. Журналістика дедалі частіше переходить від простого інформування до побудови історій, що захоплюють, хвилюють і залишають слід в інфопросторі.
Це явище має свою назву — наративна журналістика. В її основі лежить прагнення не просто розповісти, що сталося, а передати як це відчувалося, зробити історію живою, людяною, зрозумілою. Але тут і з’являється дилема: коли історія починає звучати надто добре, чи не втрачаємо ми об’єктивність? Коли журналіст прагне «ефекту», а не істини — чи залишається це журналістикою?
Наратив, сторітелінг, «сторіфікація» — ці терміни дедалі частіше звучать у контексті сучасної журналістики. Якщо раніше головне було «дати новину», то зараз все частіше йдеться про те, щоб «розповісти історію». Журналістика перетворюється на майданчик для художньої подачі реальності, де головне — не лише що сталося, а як саме це подано.
Сторітелінг — це спосіб побудови оповіді, який має чітку структуру: герой, конфлікт, розвиток подій, кульмінація і розв’язка. У журналістиці це виглядає як текст, в якому читач крок за кроком переживає досвід реальних людей. Він занурюється в контекст, відчуває біль, страх, надію — все те, що міг відчути герой матеріалу. Такі тексти ми знаходимо у «The New Yorker», «BBC», українських «Забороні» чи «Репортері». Це не просто інформування — це емоційна комунікація.
«Snow Fall: The Avalanche at Tunnel Creek» (The New York Times) — одна з найвідоміших сучасних наративних статей. Це не просто текст, а мультимедійна історія про групу лижників, що потрапили в лавину. Журналісти змогли через особисті історії учасників показати трагедію так, що читач не просто «знає» про подію, а відчуває її.
Також варто згадати «The Really Big One» (Kathryn Schulz, The New Yorker) — лонгрід про загрозу потужного землетрусу на північному заході США. Авторка починає з персоналізованого опису потенційного апокаліптичного сценарію, і вже потім занурює читача в наукові пояснення. Це ідеальний приклад, як сторітелінг може зробити складну тему доступною та тривожно реалістичною.
Кадр з серіалу ” Unbelievable ” Ресурс – https://surl.li/mmeeia
«An Unbelievable Story of Rape» (ProPublica та The Marshall Project) — розслідування, засноване на реальних подіях, де журналісти розповідають історію дівчини, яку поліція змусила відмовитись від заяви про зґвалтування. Ця історія згодом лягла в основу серіалу Unbelievable. Але перш за все — це приклад того, як журналістика через особисту історію може привернути увагу до системної проблеми.
Особливої популярності сторітелінг набув після появи цифрових медіа. Формати змінилися: з’явилися мультимедійні лонгріди, подкасти, документальні відео з монтажем і звуковим супроводом. Це новий рівень залучення аудиторії. Люди не просто читають про подію — вони стають її свідками.
Однак є й зворотна сторона. Іноді журналіст, прагнучи сильного враження, може піддатися спокусі перебільшити, драматизувати, а іноді — й опустити незручні, але важливі факти. У таких випадках сторітелінг перетворюється на маніпуляцію, а журналістика — на сценарне мистецтво, де правда стає фоновою декорацією.
Саме тому важливо розуміти межу між емоційною подачею та викривленням реальності. Журналістика може використовувати інструменти кіно — але не повинна грати за його правилами.
У сучасній журналістиці дедалі частіше можна побачити ситуації, коли історія — емоційна, жива, драматична — витісняє факти як такі. Це не завжди означає фейк чи дезінформацію. Іноді факти просто поступаються місцем загальному враженню, що має викликати текст. Це може бути історія про життя дитини в зоні бойових дій, свідчення переселенців чи розповідь про боротьбу з хворобою — усі вони правдиві, але фокус зроблено не на цифрах, даних і статистиці, а на переживаннях.
Така журналістика виконує важливу функцію — вона пробуджує співпереживання і робить далекі події ближчими. Люди краще реагують на одну конкретну історію, ніж на суху інформацію. Саме тому драматичні оповіді часто з’являються на перших шпальтах. Вони збирають кліки, викликають обговорення, формують ставлення.
Ресурс – https://surl.li/wrstsf
Але коли історія стає головним рушієм матеріалу, з’являються ризики. По-перше, журналіст може знехтувати фактами, які не вписуються у загальну картинку — або емоційно відфільтрувати їх. По-друге, читач, захоплений розповіддю, може не помітити, що певні деталі гіперболізовані, а інші — пропущені. Це особливо небезпечно у висвітленні конфліктів, політики чи соціально чутливих тем, де кожен перекіс може створити викривлену картину світу.
У підсумку маємо ситуацію, коли журналіст стає майже режисером, що вибудовує історію, а не репортером, який фіксує реальність. Такі матеріали можуть бути корисними для емпатії, але вони не завжди дають точне уявлення про подію.
Чи погано, що журналістика стає кінематографічною? Як і в кінематографі, тут важлива режисура — тобто те, як журналіст компонуює історію, які деталі підкреслює, а які залишає за кадром. Наприклад, репортаж з прифронтового села може бути поданий у дусі документального фільму, з емоційними героями, візуальними образами, діалогами — і це справді працює краще, ніж просто набір фактів. Люди краще запам’ятовують історії, ніж цифри. Ба більше, емоційно оформлені матеріали здатні викликати громадську реакцію, тиск на владу чи навіть вплинути на політичні рішення.
Проблема починається тоді, коли така “кінематографічність” стає важливішою за журналістські стандарти. Коли правду редагують, щоб вона «краще лягала в сценарій». Коли сюжет приправляють емоційною драмою, навіть якщо це означає легке перебільшення чи спрощення. У гонитві за увагою аудиторії журналістика може перетворитися на шоу, де правда поступається ефектності.
Ресурс – https://surl.li/eotmwt
Тож саме по собі використання кінематографічних прийомів не є злом. Але їх застосування вимагає великої відповідальності — бо глядач (чи читач) довіряє журналісту більше, ніж режисеру фільму. Він очікує не лише переживання, а й правди.
У підсумку — журналістика, що подається як кіно, може бути потужною, проникливою і незабутньою. Вона здатна оживити сухі факти, надати їм людського обличчя, зробити складне — зрозумілим, а далеке — близьким. Але кожен ефект має свою ціну. Якщо сюжет стає важливішим за істину, а емоція затьмарює реальність — ми ризикуємо втратити головне: довіру. Бо на відміну від фільму, журналістика не має права на вигадку заради драматизму. Історії можуть хвилювати, зворушувати, змінювати — але тільки тоді, коли вони правдиві.
Лілія Змієвська,
Студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
