Коли світ здригається від чергової порції жахливої правди про війну, про ті немислимі звірства, що чиняться на нашій землі, ми часто упускаємо з виду постать того, хто цю правду зафіксував. Хтось, ризикуючи власним життям, не втік від пекельного полум’я, а залишився, аби стати безмовним свідком і голосом тих, хто вже не може говорити. Саме таким є Мстислав Чернов – український журналіст, фотограф, режисер, чия камера стала продовженням його очей, а об’єктив – дзеркалом жорстокої реальності. Його фільм «20 днів у Маріуполі» – це не просто документальна стрічка, це вражаюче, нищівне свідчення російської агресії, її справжнього, невідретушованого обличчя. Ми можемо брати це за потужний приклад того, що журналістика в умовах війни перестає бути лише фіксацією фактів, а перетворюється на акт моральної сміливості, на боротьбу за правду, ціною власної безпеки.
Невже професійний обов’язок журналіста на війні – це справді щоденна боротьба на виживання, де на кону не лише життя, а й совість?
Етика журналіста на війні – це не запилений том із сухими настановами, а щоденна, виснажлива битва між спокусливою тінню особистої безпеки та яскравим, часто небезпечним світлом професійного обов’язку. Це не просто вибір кар’єрного шляху, а фундаментальне рішення між інстинктом самозбереження, що волає про втечу, та усвідомленням власної ролі як свідка, як голосу тих, хто позбавлений можливості говорити. Це вибір між спокійним небуттям осторонь від жаху та небезпечною місією порятунку правди – крихкої, але життєво важливої істини, яка може стати останньою надією, останнім шансом для тих, хто опинився в самому епіцентрі палаючого пекла війни.
Ресурс: https://apostrophe.ua/article/lime/learn/2023-12-22/ukrainskiy-film-20-dnv-u-marupol-voshel-srazu-v-dva-short-lista-premii-oskar-2024/55671
Мстислав Чернов та його відважна команда в обложеному Маріуполі стояли на цьому фатальному роздоріжжі. Перед ними чітко поставала альтернатива: піддатися природному бажанню вижити, евакуюватися з міста, що захлиналося у вогні російських бомбардувань, залишити позаду крики поранених, стогін вмираючих, руїни колись мирних будівель. Це був шлях збереження власного життя, шлях до відносної безпеки. Але інший шлях, сповнений небезпек і ризиків, кликав їх з не меншою силою – шлях стати невблаганними літописцями цієї трагедії, зафіксувати кожен жахливий момент, кожну втрачену душу, кожний злочин, скоєний російськими загарбниками.
Вони обрали другий шлях, відкинувши спокусливий шепіт самозбереження. Їхнім рушієм була не жага до сенсаційних кадрів чи прагнення миттєвої слави, а глибоке, майже фізичне усвідомлення власної місії. Вони розуміли, що єдиним способом прорвати щільну завісу інформаційної блокади, яку намагався звести ворог, є їхня присутність там, у самому серці руйнування. Вони відчували відповідальність перед тими, чиї крики про допомогу губилися у вибухах, чиї голоси були заглушені гуркотом танків та артилерії. Вони розуміли, що світ повинен побачити справжнє обличчя війни, без прикрас і пропагандистських вигадок. Вони взяли на себе надважку ношу – показати світові правду, за яку вони щодня ризикували найдорожчим – власним життям.
Кадри розбомбленого полового будинку, де ще мить тому мало лунати дитяче верещання, а тепер панує моторошна тиша, перемежована стогонами поранених. Заплакані обличчя лікарів, які безсило спостерігають за тим, як життя покидає їхніх маленьких пацієнтів. Закривавлені дитячі іграшки серед руїн колись затишних квартир. Ця страшна хроніка Маріуполя, зафіксована камерою Чернова, говорить сама за себе. У фільмі практично немає закадрового голосу, немає нав’язливої драматичної музики, яка б намагалася штучно викликати емоції. Є лише оголена, жорстока правда. І саме ця відсутність будь-якої штучності робить її неймовірно сильною, пронизливою до глибини душі. Але водночас – нестерпно болючою. Бо справжня, етична журналістика в умовах війни не має розважати, не має відволікати від жаху. Її мета – змусити глядача зазирнути в самісіньке пекло, побачити обличчя трагедії без прикрас, відчути хоча б крихітну частину того болю, який переживають ті, хто опинився в епіцентрі бойових дій.
І тут постає одне з найскладніших, найболючіших питань воєнної журналістики: чи можна знімати смерть? Чи етично показувати крупним планом тіла загиблих дітей, розпач матерів, які оплакують своїх втрачених близьких, зруйновані людські тіла, що ще вчора були сповнені життям? У мирний час відповідь на це питання була б однозначно негативною. Показ насильства, особливо такого жорстокого, вважається порушенням етичних норм, травмуючим контентом, який не несе суспільної користі. Але чи застосовні ці норми в умовах геноциду, в умовах тотального знищення мирного населення? Чи маємо ми право відвертати погляд від цих страшних кадрів, боячись завдати собі душевного болю, тим самим дозволяючи злочину залишитися непоміченим, замовчаним?
У час геноциду, коли одна нація намагається стерти з лиця землі іншу, коли масові вбивства стають повсякденною реальністю, фіксація цих злочинів стає не просто журналістським обов’язком, а моральним імперативом. Бо якщо ми заплющимо очі на смерть, на біль, на руйнування, ми станемо співучасниками злочину через власну байдужість. Ми дозволимо пропаганді брехати, перекручувати факти, видавати агресора за жертву, а жертву – за ворога. Саме тому показ страшних наслідків війни, хоч і є болючим і травматичним, стає необхідним актом правди, актом спротиву брехні. У цьому полягає ключова дилема воєнної журналістики: як зберегти людяність, не перетворитися на цинічного спостерігача, і водночас не дозволити замовчати злочини, не дати світу забути про ціну, яку платить безневинне населення за чиїсь імперські амбіції.
Фільм «20 днів у Маріуполі» – це не просто документальний фільм, не просто хроніка трагічних подій.
Це набагато більше. Це акт спротиву російській агресії, це свідчення, яке має лягти в основу майбутніх судових процесів у Гаазі, це крик з оточеного, знищеного міста, який, завдяки мужності та відданості Мстислава Чернова та його команди, пролунав на весь світ. Цей фільм став потужним нагадуванням про те, що журналістика в час війни – це не про безпристрасну «об’єктивність без емоцій», це про правду, сказану з болем, з гнівом, зі співчуттям, але завжди чесно і без прикрас. Це правда, яка має розбудити свідомість, яка має змусити діяти, яка має стати запобіжником від повторення подібних трагедій у майбутньому.
Робота Мстислава Чернова та його колег – це подвиг. Вони не лише фіксували злочини, вони зберігали людські історії, вони давали голос тим, кого намагалися змусити замовкнути. Їхня камера стала не просто інструментом фіксації, а зброєю в боротьбі за правду, за справедливість, за майбутнє України. Їхня мужність є прикладом для всіх журналістів світу, які працюють у зонах конфліктів, ризикуючи своїм життям заради того, щоб світ знав правду. Вони нагадують нам, що в часи темряви саме світло правди, зафіксоване об’єктивом камери та донесене до світу чесним словом, є найпотужнішою зброєю проти зла. І саме завдяки таким людям, як Мстислав Чернов, світ ніколи не зможе сказати, що він не знав. Він бачив. Він чув. І він не має права забути.
Анастасія Коваль,
студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
