Журналіст під прицілом зброї: ціна правди на війні

Професія журналіста завжди пов’язана з ризиком, особливо в умовах воєнного конфлікту. Та саме під час війни цей ризик набуває особливого змісту. Репортер уже не просто свідок трагедії й катастрофи, не просто спостерігач — він стає мішенню, щодня ризикуючи власним життям. Воєнний кореспондент — це людина з камерою чи мікрофоном, яка йде назустріч вибухам, обстрілам і трагедіям, аби донести правду до всього світу, попередити про катастрофічні наслідки для людства. Але правда — річ небезпечна. За неї платять дорого: нервами, фізичним і ментальним здоров’ям, а іноді й життям. Станом на 15 травня 2025 року, за даними Національної спілки журналістів України та Міжнародної федерації журналістів, щонайменше 122 представників медіа загинули з початку повномасштабного вторгнення Кремля на українську землю. Із них 18 — під час виконання професійних обов’язків, 10 — як цивільні жертви, 94 — як військовослужбовці Сил оборони України, яких мобілізували з медіа під час війни. Багато журналістів вважаються зниклими безвісти на окупованих територіях. І ці цифри — не просто статистика. Це страшна ціна за можливість говорити правду.

Чому журналістів вбивають навмисно?

Кожен журналіст, який перебуває в зоні бойових дій, стає мішенню не випадково. Ворог боїться правди. Ворог цілеспрямовано знищує тих, хто здатен порушити моноліт пропаганди й інформаційної війни Кремля. Фото, відео, інтерв’ю, аналітика — це потужна зброя. Особливо коли йдеться про воєнні злочини російської армії, порушення прав людини, гуманітарні та екологічні катастрофи. Армія Кремля робить усе можливе, аби позбавити українських та європейських журналістів змоги фіксувати й показувати світові правду. Погрози, тиск, викрадення, кібератаки та взяття в полон — лише частина методів. Були випадки, коли журналістів розстрілювали, попри наявність розпізнавальних знаків «PRESS». Так журналіст у зоні бойових дій стає одночасно «живим доказом» і «небажаним свідком». Він потрібен світові. Його правда важлива для Європи. Але для агресора — кожен журналіст є загрозою.

Що одягти, щоб вижити: екіпірування журналіста

Безпека — це перше, про що має думати журналіст, вирушаючи в гарячу точку. Сьогодні жодна поважна редакція не відправить свого репортера без належного спорядження. Базовий набір журналіста включає:

• Бронежилет із написом «PRESS» (сертифікований, не нижче класу IIIA);
• Шолом з маркуванням «PRESS»;
• Тактичні рукавички, взуття з посиленою підошвою;
• Індивідуальна аптечка, свисток, копії документів, термозахист;
• Powerbank, супутниковий телефон;
• Запас води та їжі — не для комфорту, а щоб вижити у разі блокади чи ізоляції.

Одяг має бути нейтрального кольору — жодного камуфляжу (щоб не сплутали з військовими) чи яскравих кольорів (щоб не привертати увагу з повітря). Обов’язкові розпізнавальні знаки — жилети, шоломи, бейджі. Але навіть це не завжди рятує.

Що знімати, а що — ні: етика журналістики під прицілом

Воєнний репортаж — це не лише про драму, а й про високу моральну відповідальність. Один кадр може сказати більше, ніж тисяча слів, але водночас — порушити особисті межі, завдати шкоди герою сюжету чи поставити когось під загрозу.

Ось основні етичні принципи, яких має дотримуватись журналіст у зоні війни:

• Не показувати обличчя загиблих без дозволу родини, навіть якщо це кадр з місця трагедії. Кожна жертва має гідність.
• Не публікувати техніку та позиції ЗСУ в реальному часі.
• Не знімати полонених. Міжнародне гуманітарне право забороняє демонстрацію принижених чи поранених полонених — навіть якщо вони вороги.
• Не створювати «контент із болю» заради драматизму. Повага до постраждалих має бути понад усе.

https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3716082-rol-profesijnih-zurnalistiv-i-blogeriv-pid-cas-vijni.html

Етика — це броня. Вона не врятує від кулі, але збереже совість.

Як працювати в гарячій точці?

Робота в зоні бойових дій вимагає серйозної підготовки. Журналісти мають проходити курси тактичної медицини, тренінги з безпеки. Ці знання можуть врятувати не лише власне життя, а й життя тих, хто опиниться поруч під час обстрілу чи вибуху. Потрібно координуватись із військовими або місцевою владою — самовільний виїзд у «гарячі точки» недопустимий. Варто виходити на зв’язок із редакцією кожні 2 години. Якщо зв’язок зникає — має бути чітка інструкція: куди ви вирушили, з ким, у якому стані команда, яка ситуація навколо, скільки залишилося ресурсів. План евакуації й запасні виходи — обов’язкові.

Журналістів на війні часто називають героями — без зброї й без форми. Вони не шукають слави. Вони виконують свою небезпечну, але надзвичайно важливу місію — зберегти правду. Завдяки їхнім репортажам світ побачив розбомблений Маріуполь, дізнався про підвали Бахмута, про масові поховання в Ізюмі. Саме журналісти дали світові докази воєнних злочинів. Їхня праця — це межа між жахом і людяністю, між трагедією й надією. І саме вона допомагає українцям вірити в перемогу — тому що правда завжди перемагає. Світло завжди перемагає темряву.

Анастасія Коваль,  

Студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили