Життя після окупації: Інтерв`ю з місцевим мешканцем

«Героїчне місто, або місце трагедії українців, Херсон… Місто, що за рік переживає внутрішні міжусобиці, окупацію та постійні обстріли рашистів.

Російські військові викрадають, грабують, нищать українців на їхній землі. Одним із тих, хто перебував усе час у Херсоні, був В’ячеслав, молодий підприємець і батько.

До повномасштабного вторгнення він разом із сім’єю жив у місті та будував там бізнес.

З 24 лютого чоловік повністю відчув окупаційну систему на собі. Детальніше про життя в Херсоні, існування бізнесу, можливості евакуації він розказав особисто.

В’ячеславе, вітаю Вас! Чому Ви вирішили залишатися в Херсоні?
Добрий день! Ми дуже пізно дізналися про початок війни, про наступ. Уже було десь, здається, сьома година ранку, бачив, як димів аеропорт в Миколаєві. Ми буди налякані, дітей треба було негайно заспокоювати. Їхати й збирати речі вже було пізно, але залишатися в квартирі стало небезпечно. Ми зібрали якісь мінімальні речі і поїхали до батьків дружини, у них приватний будинок на околиці Херсона. Думали, що це не буде довго, що за тиждень-два ми повернемося до нормального життя.
Розумію Вас. Розкажіть, якими були перші місяці з початку війни. Яка була ситуація з продовольчими товарами?
Становище пригнічувалося. Перший тиждень черги були величезні в усіх магазинах, їжі повсякденної залишалося мало, люди скажені, чекаючи в чергах. Найбільше на нас впливало нерозуміння і незнання, саме того, що буде далі. Ми не виходили з будинку, за продуктами ходив тільки, Олю (ред. – дружина) з малими залишав вдома. Робота теж зупинилася, бо нічого не хотілося, ми всі перебували в стані паніки, стресу та намагалися зберегти життя.
Ви ж при цьому чули й обстріли, так? Як ви ховалися?
Так, звичайно, чули. вони заставали нас інколи десь на вулиці, по дорозі додому. Ти просто чуєш, як над головою щось пролітає чи падає недалеко від нас, зачіпляє частенько ударна хвиля. У цей час ти біжиш, не знаючи куди, навіщо, як і що буде далі, але ти просто має бігти в якесь укриття. Я хапав швидко Сашка (ред. – син) і ми стрибали в льох.
Це невимовний жах. Ви говорили, що маєте бізнес, то як він функціонує? Що з ним трапилося після 24 лютого?
У мене була компанія з вирощування та транспортування овочів, була ціла команда, нікого не залишилося. Ми восени 2022 року засіяли, а зібрати вже не змогли. Поки ще був зв’язок, інтернет, світло, то ми обговорювали, збиралися виїжджати на поля. Потім вже туди не пускали, вони все позаміновували. Поки що весь наш бізнес «стоїть на паузі»…
Розумію. То Ви всі вісім місяців окупації провели там, це мужній вчинок. Ми пам’ятаємо, як 11 листопада ЗСУ ввійшли до Херсона. Чи бачили Ви це?
Так, цей день ми запам’ятали назавжди. Ми тоді спостерігали, як перед тим були бої в Чорнобаївці, а потім як побачили наших з українськими прапорами, то ми з тестем пішли в центр, туди збирався весь народ. Я залишився там, а тесть пішов за нашими, бо Сашко так хотів потримати за руки наших воїнів. Я пам’ятаю його очі, він біг і кричав: «Слава Україні!»
І тут хочеться сказати, що патріотизм у дитини йде від серця. Але все ж таки чому Ви виїхали? Це вже було після деокупації.
Ми сподівалися, що зі звільненням міста все стабілізується. Але всі разом почали відновлювати магазини, вулиці, будинки, намагалися допомагати електрикам. Але Херсон сильно почали обстрілювати, гатили щодня, майже цілодобово. Ми з останніх сил самі трималися, але сина треба було вивозити, та і батьки вже не могли перебувати постійно в стресі. За день зібралися, скільки змогли спакувати в машину, і поїхали в Миколаїв, не маючи тут ні знайомих, ні квартири, нічого абсолютно. Ось поки що так і залишаємося тут…
Дякую Вам за зустріч і розмову! Сподіваюся, найближчим часом вся родина повернеться додому».