З самого початку повномасштабного вторгнення Кремля на територію нашої держави 24 лютого 2022 року світ став свідком шокуючих і душе роздираючих воєнних злочинів проти людяності. Ми побачили зруйновані міста й села, тисячі загиблих мирних жителів, які до війни вели звичайне життя та будували прості плани на завтра, депортації людей і неповнолітніх дітей, сексуальне насильство, тортури, обстріли лікарень, дитячих садків і шкіл. І все це стало не лише трагічною реальністю, від якої завмирає серце, а й фактами, які необхідно фіксувати, аби правда не була стерта, а жоден злочин не залишився забутим через роки.
Воєнні злочини країни-агресора: що відбувається і як це документується?
За даними ООН, міжнародних правозахисних організацій та української влади, дії російської армії на території України мають ознаки систематичних воєнних злочинів. Багато українців і досі не можуть осягнути, які звірства творили окупанти на нашій землі.
Буча — маленьке затишне містечко до окупації стало символом трагедії, жаху й безкарності. Після звільнення міста журналісти, які документували сліди воєнних дій, сколихнули Європу заголовками: «Місто мертвих і живих. Місто після окупації», «За нашим будинком — братська могила», «Російські війська залишили після себе в Бучі смерть і руйнування». Масові поховання, свідчення місцевих про сексуальне насильство, тортури й допити звичайних мирних жителів стали беззаперечними доказами воєнних злочинів і дали старт міжнародним розслідуванням, мета яких — домогтися справедливості й покарати винних.
Особливо кричущим прикладом став Маріуполь, що опинився в епіцентрі активних бойових дій. До 2022 року це було квітуче місто, яке дарувало щастя своїм мешканцям. Воно перетворилося на справжнє пекло. Обстріл Маріупольської лікарні в березні 2022 року став одним із найгучніших епізодів російської агресії проти цивільного населення. Під ударами опинилося пологове відділення — серед постраждалих були вагітні жінки, лікарі та новонароджені. Але, як виявилося, це була не межа жорстокості.
Вже за кілька днів — новий удар, ще більш варварський. Цього разу — по Донецькому академічному обласному драматичному театру в центрі Маріуполя. У будівлі, на якій було написано великими літерами «ДІТИ», перебували сотні мирних жителів — жінки, люди похилого віку, діти. Вони шукали там прихисток від бомб та артилерії. Але саме це укриття стало їхньою могилою. Сотні тіл так і залишилися під завалами маріупольського драмтеатру — ще одного символу злочинів, які неможливо виправдати. Але навіть після цього світ продовжував фіксувати нові жахіття.
Улітку 2023 року лінія фронту змістилася, і одним із наймасштабніших воєнних злочинів стало знищення Каховської гідроелектростанції на Херсонщині. Окупанти підірвали дамбу, розуміючи наслідки: затоплення десятків населених пунктів, руйнування екосистеми, загибель людей і тварин, гуманітарна катастрофа, яка залишила без питної води тисячі цивільних. Цей акт — не просто знищення стратегічного об’єкта. Це екологічний і гуманітарний злочин, спрямований проти мирного населення. Те, що раніше називали «водою життя», перетворилося на водяну стіну смерті й хаосу.
Зовсім нещодавно відбувся обмін тілами загиблих воїнів, серед яких було й тіло української журналістки Вікторії Рощиної. Вікторія Рощина — українська незалежна журналістка, яка з перших днів повномасштабної війни працювала в найгарячіших точках. Без акредитації, без охорони, вона розповідала світу правду про події на окупованих територіях. Її матеріали публікувались у таких виданнях, як «Українська правда», hromadske, Репортер. Її повернули з ознаками насильницької смерті та катувань. Окупанти також намагались знищити прямі докази того, як саме її вбили в полоні російські військові, що є грубим порушенням Женевської конвенції.
Журналісти відіграють ключову роль у зборі й поширенні цих фактів. Їхні репортажі, фотографії, інтерв’ю з очевидцями — важливі докази для майбутніх судових процесів. Європейські та українські медіа, а також незалежні журналісти створюють архіви правди, яким ще буде дана оцінка в Гаазі.
Однак робота журналіста у війні — це не лише фіксація подій. Це — постійна дилема: як зберегти людяність? Як дотримуватись етики в умовах, коли мораль зруйнована?
Збройні конфлікти завжди загострюють питання: де закінчується журналістика й починається експлуатація страждань? Чи доречно знімати загиблих, брати інтерв’ю в постраждалих після тортур, обстрілів, сексуального насильства, показувати дітей, які втратили батьків або повернулися з депортації з рф? З одного боку, журналіст повинен говорити правду, з іншого — він має пам’ятати про гідність постраждалих. Міжнародні стандарти журналістської етики (зокрема, Кодекс Міжнародної федерації журналістів) вимагають:
Українські журналісти опинилися в унікальній ситуації. Вони — не просто спостерігачі, а самі жертви. Їхні сім’ї живуть під обстрілами, у багатьох зруйновані будинки й редакції. Їхня позиція суб’єктивна, але саме це додає репортажам живої емоційної правди, яку неможливо замінити «нейтральною» хронікою.
Журналістика: захист справедливості чи навпаки?
У час війни журналістика — це не просто професія. Це інструмент боротьби з брехнею. Це постійні ризики й виклики, коли потрібно діяти швидко та мислити критично, адже багато чого залежить від того, чи дотримуватиметься журналіст етичних норм і принципів під час висвітлення воєнних дій та людських трагедій, що сколихують світ. Коли одна зі сторін конфлікту будує свою риторику на тотальній дезінформації, правдивий репортаж стає актом спротиву. У своїй статті я навела лише кілька прикладів воєнних злочинів, адже, насправді, не вистачить і десяти статей, щоб розповісти про кожне звірство, яке окупанти чинять на чужій землі. Цими прикладами я хотіла довести: це не поодинокі випадки. Це систематичне порушення прав людини. Таким чином російські війська намагаються показати власну риторику — залякування та жорстке нав’язування «порядку». Воєнні злочини не повинні залишитися безкарними. І в цьому журналісти стають містком між жертвами й справедливістю. Їхня робота — не лише розповісти про минуле. Це внесок у майбутнє, у якому ці злочини буде визнано, засуджено, і ніхто більше не матиме права встановлювати свої правила, проливаючи кров невинних людей.
Анастасія Коваль,
студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
