Метою реформування сфери вищої освіти є підвищення її якості, чим мають займатися, насамперед, заклади вищої освіти. Імплементація норм Закону «Про вищу освіту» передбачає розбудову внутрішніх систем забезпечення якості вищої освіти у ЗВО. Стан розбудови таких систем на сьогодні визнаний незадовільним. Це підтверджує аналітичний звіт «Впровадження локальних систем управління якістю в українських університетах», підготовлений Міжнародним фондом досліджень освітньої політики. У циклі статтей про забезпечення якості вищої освіти України ми розглянемо результати дослідження до яких прийшли організатори аналітичного аналізу. Висновки у питанні практиці забезпечення якості освітніх програм, за якими навчаються студенти наступні.
Насамперед, що слід відзначити – результати опитувань ЗВО з усіх куточків України показують розуміння закладів освіти у потребі перегляду набору своїх освітніх програм. Основний акцент при цьому традиційно робиться на відкритті нових програм та поступовій частковій модифікації існуючих (часто йдеться про внесення «косметичних» змін в кількість годин та кредитів, перенос дисципліни на інший семестр тощо). Малопоширеною є практика активного закриття програм, які вичерпали свій потенціал – так, відкриття нових програм ледь не у 18 разів перевищує за кількістю їх закриття.
Очевидним лідером серед причин відкриття нових освітніх програм виступають потреби ринку праці, які частково конкретизуються регіональною специфікою, структурними змінами в економіці України, затребуваністю нових для українського ринку фахівців. Джерелами знань про наявні потреби ринку праці респонденти визначають результати моніторингів, звернення потенційних працедавців, запити абітурієнтів. Має місце «прив’язка» відкриття спеціальності до місцевого ринку праці.
Відповіді респондентів демонструють достатній рівень уваги до думок основних стейкхолдерів – адміністрації ЗВО, викладачів, працедавців, студентів, власників/органів управління ЗВО, абітурієнтів та їхніх батьків.
Ключовим методом отримання інформації щодо думок та оцінок від власників/керівних органів та адміністрації ЗВО є різноманітні форми нарад та засідань, а також вивчення та врахування інструктивних матеріалів від МОН. Думки адміністрації ЗВО вивчались переважно на засіданнях ректорату або інших типах зборів. Це дає підстави припустити, що ефективність такого типу взаємовідносин (на зібраннях із вертикальним типом взаємовідносин між учасниками) не є високою та не стимулює більшість учасників до відчуття залученості.
Дослідження продемонструвало брак в академічній спільноті комунікативних навичок та досвіду взаємодії, обмеженість фінансових і кадрових ресурсів для систематичних моніторингів, важкодоступність ключових цільових груп для проведення опитувань (передусім абітурієнтів та їхніх батьків), недостатню компетентність у розробці інструментарію для вивчення думок тощо.
Основним способом реагування на результати оцінювання якості освітніх програм виступає розширення переліку дисциплін вільного вибору студентів. Більше половини закладів задекларували систематичне вилучення непотрібних дисциплін та запровадження нових обов’язкових дисциплін. Ці ж заходи були визнані і як найбільш ефективні інструменти покращення освітніх програм.
Серед інструментів оцінювання якості окремих дисциплін домінують такі формальні методи, як перевірка якості навчально-методичного забезпечення та змісту робочих програм. Відчутно менше уваги приділяється вивченню думок студентів. Інструменти «зовнішньої» оцінки, як то зовнішнє рецензування та вивчення думок експертів і працедавців, використовуються найменше. Ці ж заходи були визнані і як найбільш ефективні інструменти удосконалення навчальних дисциплін. Така ситуація значно обмежує потенціал удосконалення змісту окремих дисциплін.
Практика застосування інструментарію самооцінки засвідчує, що перевага надається не найбільш ефективним засобам, а тим, які є більш доступними та легшими у реалізації, хоча мають відчутно менший аналітичний і впливовий потенціал. Крім того, акцент на внутрішньому характері опитувань, моніторингів і замірів суттєво знижує їхню прозорість, убезпечуючи від небажаного оприлюднення результатів та витоку їх за межі закладу.
В рамках дослідження було зроблено та порівняно характеристики «ідеального» та реального викладача. В узагальненому портреті «ідеального» викладача на перші місця виходять наявність професійного досвіду, персонального внеску в наукове знання, авторства навчальних посібників, високої виконавської культури. Водночас від реального викладача в першу чергу очікують наявність досвіду викладання, високої виконавської культури та наукового ступеня. В реальній практиці оцінки студентів відіграють значно меншу роль, ніж в ідеалі. Дедалі більшої ваги набуває фактор необхідності забезпечення викладача навантаженням, який взагалі не має стосунку до питань гарантування якості.
Одним з важливих індикаторів університету сучасного характеру є наявність розвинутої мережі навчальної взаємодії з допомогою дистанційних форм та інформаційно-комунікаційних технологій. В дослідженні було зроблено спробу зафіксувати це через використання моделі змішаного навчання в українських вишів. Особливістю практики національної вищої школи є те, що активізація онлайн навчання у більшості державних навчальних закладів є не стільки відповіддю на вимоги часу щодо доступності освітніх послуг, а радше вимушеною реакцією на постійне недофінансування вищої освіти та її намагання знайти нетрадиційні виходи з цього скрутного положення. На сьогодні, відповідно до всесвітньої ситуацією з пандемією, навчання онлайн розкриває усі недоліки, які були пропущені та прописані формально у більшості вищих закладів України. Дана ситуація дає гарну змогу як закладам, які вперше перейшли на дистанційну форму навчання, так закладам, які вже практикували подібний досвід, простежити всі проблеми та вирішити їх у майбутньому.
Питання забезпечення мультимедійним обладнанням для навчання для більшості вишів України досі відкрите. Обладнання аудиторій часто відбувається не в залежності від реальних потреб, а відповідно до можливостей того чи іншого навчального закладу. Як наслідок, можна констатувати появу ситуації, коли в одних закладах кількість мультимедійних засобів значно перевищує реальні потреби, а в інших їх не вистачає.
