Довгоочікуване звільнення Харківської області восени 2022 року стало однією з найважливіших і найрадісніших подій у контексті українського спротиву ворогу та світової боротьби за незалежність, демократію і свободу. Кремлівські війська, які довго утримували під контролем значну частину регіону, були змушені відступити під натиском Збройних сил України. Звільнення Балаклеї, Куп’янська, Ізюма та десятків інших населених пунктів стало не лише військовим досягненням в історії України, а й важливою перемогою на інформаційному фронті. Особливу роль у процесі звільнення української території відіграли журналісти — українські та міжнародні, які фіксували, документували, поширювали й доносили правду до світу. Їхня робота стала голосом звільнених територій, голосом постраждалих — тих, хто надто довго жив у крижаному мовчазному страху.
Інформаційний спротив
Війна — це не лише про бої на фронті, руйнування, масові атаки та втрати. Це також боротьба за справедливість, за мир, за уми й серця людей. Журналістика в умовах деокупації Харківської області виконувала одну з ключових функцій: протистояла російській пропаганді, документувала військові злочини (як-от демонстрація масових поховань в Ізюмі та дослідження місць, де проводилися тортури, допити і намагалися приховати свої звірства кремлівські солдати), журналісти також допомагали повернути голос тим, хто був його позбавлений під час окупації.
Під час звільнення сіл і міст журналісти ставали першими, хто разом із військовими заходив у населені пункти. Їхні камери фіксували зруйновані дитячі садочки й школи, де ще до 24 лютого панували спокій і щастя, спалені будинки та житлові комплекси, сліди катувань у підвалах. Ці матеріали стали не просто новинними сюжетами — вони стали доказами для міжнародної спільноти. Репортажі з місць подій допомагали формувати достовірну картину жахіття, що відбувалися, і не дозволяли світу заплющити очі на реальні масштаби трагедії й катастрофи. Я вважаю, що робота журналістів у зоні бойових дій вимагає мужності, рішучості, оперативності та високого професіоналізму. Відомо, що багато українських кореспондентів працювали без гарантії безпеки, під постійними обстрілами, без зв’язку і належних умов. Їхнє завдання полягало не лише в тому, щоб фіксувати події, але й передавати атмосферу: страх, надію, радість від зустрічі з українськими солдатами, сльози й обійми мирних мешканців, які стояли з українськими прапорами. Досі не вкладається в голові, що довелося пережити цим людям в окупації, якщо їм доводилося навіть закопувати прапори в землю, аби їх не знайшли й не відібрали. Знімальні групи каналів «Суспільне Харків», «1+1», «Україна 24», а також інші незалежні документалісти, блогери та іноземні репортери (такі як CNN, BBC, France 24) забезпечували безперервну хроніку звільнення Харківської області. Вони неодноразово ставали свідками того, як люди виносили українські прапори, заховані в підвалах, як діти вперше за місяці виходили на вулицю без страху й з щасливими усмішками, як місцеві жителі розповідали про пережите — в деталях і зі сльозами на очах.
Робота на звільнених територіях = етичні виклики
Робота на звільнених територіях ставить перед журналістами гострі етичні питання. А саме: як показати біль, не перетворюючи його на сенсацію? Як брати інтерв’ю в постраждалих, зберігаючи їхню гідність і право на тишу? Як не зашкодити військовим операціям зайвою деталізацією?
Журналістська етика завжди вимагала й вимагає особливої уваги під час роботи з травмованими людьми. Інтерв’ю з жінками, які пережили насильство і страх за своїх дітей, з батьками, які втратили дітей, з чоловіками, що пройшли через катування, повинні проводитися максимально делікатно. Іноді правильним рішенням є не включати розповідь в ефір — з поваги до жертви. Головний принцип — «не нашкодь» — стає орієнтиром у будь-якій професійній роботі під час війни. Також існує небезпека несвідомої допомоги ворогові — особливо при публікації геолокацій, тактичних даних або візуальних матеріалів, здатних розкрити позиції Збройних сил України. Саме в умовах гібридної війни інформація стала зброєю. Відповідальні редакції ретельно переглядають кожен кадр, видаляють або маскують зайві деталі, що можуть зашкодити. Вони консультуються з військовими й без жалю відмовляються від сумнівних публікацій, адже тут ідеться про відповідальність і совість.
У звільнених містах журналісти стали своєрідними очима, що фіксують усю хроніку подій. Їхня місія — зберегти пам’ять про злочини російської армії, аби справедливість восторжествувала, щоб ці злочини не були забуті й не були пробачені. Це особливо важливо в боротьбі за незалежність і демократію. Без репортажів, відео, фото та письмових свідчень не буде ні розслідувань, ні міжнародних судів, отже, мета не буде досягнута. Їхні матеріали вже стали основою для звітів ООН, розслідувань Amnesty International, Human Rights Watch та інших організацій.
Голос незалежної журналістики
Хочу приділити окрему увагу незалежній журналістиці. Яка її місія? Незалежна журналістика — життєво необхідна в умовах воєнного конфлікту. У Харківській області важливу роль відіграли не лише великі телеканали, а й регіональні медіа, місцеві активісти, онлайн-видання, і навіть студенти, які ще тільки навчаються журналістиці. Їхня робота справді дозволила швидше налагоджувати зв’язки між волонтерами, допомагати в евакуації, попереджати про загрози й обстріли. Часто саме місцеві репортери ставали містком між армією й цивільним населенням. Вони допомагали доносити інформацію про гуманітарну допомогу, повідомляли про безпечні маршрути, документували руйнування й звірства, допомагали вести архів втрат і порушень.
За свою місію журналісти часто платять високу ціну — особливо, якщо не дотримуються моральних норм і стандартів, не радяться з військовими або не мають відповідного захисту. Дехто з журналістів загинув, виконуючи свій обов’язок. Багато хто отримав поранення або посттравматичні розлади. Є в списках і міжнародні журналісти, які загинули під обстрілами, працюючи не на своїй території, допомагаючи українським колегам. І все ж, попри загрози, вони продовжують працювати щодня. Бо кожен із них розуміє: правда має восторжествувати. Правда — це те, що робить армію сильнішою, а народ — загартованішим. Журналісти стали частиною українського спротиву Кремлю — не зі зброєю, а з камерою, диктофоном і словом. Історія звільнення Харківщини — це історія не лише військової перемоги. Це історія хоробрості звичайних людей. Історія репортерів і військових кореспондентів, які робили все, щоб цю перемогу побачив увесь світ. Це надихає. Це робить сильнішими кожного, хто дивиться черговий репортаж із лінії фронту. Це голос тих, хто так довго вірив у звільнення і свободу.
Анастасія Коваль,
Студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
