Коли ми бачимо новини про війну, катастрофу чи чергову трагедію, найчастіше наша увага зосереджена на події та постраждалих. Але рідко хто задумується, що за кожним репортажем стоїть людина, яка бачила, слухала, записувала, ставила запитання в найважчі моменти життя інших. Журналіст. Він не просто переказує те, що сталося — він присутній, іноді фізично, іноді емоційно. І навіть якщо в кадрі чи тексті не видно його обличчя, це не означає, що він залишається осторонь болю.
Професія журналіста передбачає постійне занурення в людські драми: розбиті родини, розповіді про смерть, втрату, страх, відчай. Здається, що це частина роботи — слухати, фіксувати, передавати. Але чим більше таких історій, тим важче залишатися «просто професіоналом». Емоційне навантаження накопичується, і з часом починає залишати відбиток не лише на текстах, а й на душі того, хто їх пише.
У цій статті спробуємо висвітлити те, що відчувають журналісти, які щодня мають справу з чужим горем. І як працювати з болем інших так, щоб не втратити себе.
Ресурс – https://surl.li/qchjiy
У журналістиці існує термін, який називається «вторинна травматизація» або «травма другого порядку». Це поняття описує процес, коли людина, не переживаючи трагедію безпосередньо, все одно відчуває емоційний та психічний біль через її висвітлення. Це стосується не лише журналістів, але й інших людей, які мають справу з травмованими людьми — психологів, медиків, рятувальників. Але саме журналісти, як посередники між подією та аудиторією, з найбільшим навантаженням стикаються з цими емоціями.
Вторинна травматизація виникає через те, що журналіст, спілкуючись із потерпілими, що пережили горе чи насильство, фактично стає свідком цієї трагедії. Він змушений слухати страшні історії, відчувати емоційне напруження і навіть відчувати тривогу, смуток чи гнів, не будучи безпосередньо причетним до події. Ці емоції накопичуються і можуть призвести до психічного виснаження, що, в свою чергу, впливає на здатність журналіста об’єктивно висвітлювати події.
Сьогодні існує чимало досліджень, які підтверджують, що журналісти, особливо військові кореспонденти та репортери, які працюють в умовах катастроф або криз, часто стикаються з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). У США, наприклад, одне з великих досліджень, проведених після 9/11, виявило, що понад 40% журналістів, які висвітлювали ці події, відчували різноманітні форми психічного стресу — від тривоги до депресії. Ті ж цифри з’являються і в інших країнах, де журналісти працюють у зонах конфлікту.
Це не просто статистика — це реальність, з якою стикаються репортери, які перебувають на передовій трагедій і катастроф. Як і будь-які інші професії, журналістика має свою ціну. І ця ціна — це не тільки дедлайни, відсутність часу для відпочинку чи занурення в політичні баталії, а й травма, яку ці люди «збирають» під час кожного нового репортажу.
Не менш важливою є і та соціальна роль, яку виконують медіа. Вони не лише інформують, але й «передають» емоції, які можуть посилити травму у тих, хто читає чи дивиться ці новини. Коли мова йде про велику трагедію — землетрус, терористичний акт чи катастрофу — емоції, які передаються через репортажі, можуть бути настільки сильними, що вони ще більше загострюють травму у тих, хто її переживає, чи у тих, хто спостерігає за цими подіями здалеку.
Нерідко це проявляється в безпосередньому висвітленні емоцій потерпілих. Камери фіксують кожну сльозу, кожен крик, кожну фізичну біль. І хоча це є частиною реальності, для багатьох журналістів це стає не просто обов’язком, а справжнім емоційним випробуванням. Це, в свою чергу, робить їх емоційно вразливими до цих подій, навіть якщо вони залишаються на відстані.
У таких ситуаціях журналісту важливо не тільки донести інформацію до аудиторії, а й залишатися об’єктивним, не дозволяючи емоціям впливати на подачу матеріалу. Але це не завжди легко. Журналісти, які часто працюють із важкими темами, такими як насильство, тероризм чи стихійні лиха, можуть відчувати емоційне вигорання, яке призводить до труднощів у виконанні професійних обов’язків. Кожна нова історія, кожен новий репортаж — це немов навантаження на психіку, і чим більше журналіст контактує з трагічними подіями, тим більший ризик «стиратися» межі між професійним дистанціюванням і особистими емоціями.
Це призводить до того, що багато журналістів, які працюють у кризових зонах або висвітлюють жорстокі ситуації, можуть стискатися з проблемами психічного здоров’я. У результаті, багато з них відчувають постійний стрес, тривогу, депресію, і навіть фізичну втому. Це своєрідне випробування не тільки для них самих, але й для їхніх колег, редакторів, а іноді й для організацій, які їх наймають. Перевантаженість емоціями та постійна травматизація можуть знижувати якість їхньої роботи, порушувати емоційну рівновагу та підривати здатність до чіткої та об’єктивної подачі фактів.
Ресурс – https://surl.li/sxupvc
Варто зазначити, що одна з головних проблем у професії — це відсутність належної підтримки для журналістів, які працюють із травматичними темами. Редакції часто не мають спеціальних програм або практик, що передбачають психологічну підтримку для журналістів. У багатьох країнах, де репортери стикаються з постійною небезпекою чи працюють у зоні бойових дій, існують спеціалізовані тренінги, на яких навчання емоційному самозахисту й подоланню стресу є обов’язковим етапом роботи журналіста. Але цього, на жаль, недостатньо. Психологічна допомога повинна бути надана не тільки у кризових ситуаціях, а й бути регулярним елементом професійної практики.
Журналісти, які працюють із такими важкими темами, повинні мати можливість відновлюватися після емоційного вигорання, мати простір для емоційного розвантаження та рефлексії. Це дасть їм можливість продовжувати виконувати свою роботу з усвідомленням її важливості, але без шкоди для власного психічного здоров’я. Відтак, питання не лише в об’єктивності подачі новин, а й у благополуччі самих журналістів.
На додачу до цього важливо зазначити, що журналістика, яка висвітлює травму, також має високу соціальну відповідальність. Потрібно пам’ятати про етичні норми та зважено підходити до того, як саме висвітлюються теми, пов’язані з насильством, горем та стражданням. Чим більше емоційного навантаження створює медіа, тим більша ймовірність, що аудиторія буде переживати травму не тільки через текст, а й через контекст, подачу і спосіб наративу.
Ресурс – https://surl.li/xmwowt
Травма в ефірі — це не лише питання емоційного вигорання журналістів, але й етична дилема, з якою стикаються медіа. Підхід до висвітлення болючих тем, таких як війна, насильство чи природні катастрофи, вимагає не тільки професіоналізму, а й великої відповідальності. Журналісти, які часто працюють із подібними матеріалами, потребують підтримки, як професійної, так і психологічної. Інакше висока емоційна напруга може призвести до втрати об’єктивності і навіть до шкоди для їхнього психічного здоров’я.
Водночас медіа повинні пам’ятати, що не можна забувати про етику в подачі трагічних новин. Висвітлення горя має бути збалансованим і чутливим, без маніпулювання емоціями аудиторії. Підтримка журналістів, створення безпечного середовища для їхньої роботи та використання етичних стандартів дозволять зберегти не тільки здоров’я медійних працівників, але й зберегти довіру суспільства до медіа як таких.
Лілія Змієвська,
Студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
