Новий сайт університету ×

Сміливий і надійний тил — сила армії


Війна — це найтемніша ніч в історії України, коли здається, що світло згасло, а надія тріскається, як найтонше скло… Але саме тоді, коли світ завмирає в тиші сирен і тривожному очікуванні, серед руїн і сліз проростає щось неймовірне. Хочу нагадати, що з 2014 року Україна переживає складні історичні випробування, які стали поворотним моментом у формуванні нового обличчя суспільства. Це — волонтерський рух, той внутрішній вогонь, який не дає згаснути душі народу. Волонтери — не просто помічники, які знаходять, збирають, привозять. Це люди, які стали справжніми героями на громадянському фронті.

Зазирнемо в початок: Революція Гідності і перші виклики

Після подій Євромайдану в 2013–2014 роках тисячі українців усвідомили: чекати допомоги «згори» марно, діяти потрібно самим. Тут і зараз, рішуче й безповоротно. Саме в ці місяці народжуються волонтерські рухи нового типу — масові, самоорганізовані, незалежні від держави.

Яскравим і мужнім прикладом є волонтерка Тетяна Ричкова, яка згодом стала народною депутаткою. У 2014 році вона продавала власне майно, щоб закупити прилади нічного бачення для бійців 25-ї десантної бригади. Про неї так і кажуть: «Її ім’я давно стало символом мужності й патріотизму. Вона — одна з тих, для кого війна почалася не у 2022 році, а ще в 2014-му».

З часом волонтерський рух став більш структурованим. З’явилися цілі волонтерські організації, фонди та платформи. Серед них хотілося б виділити:

  • «Повернись живим» — фонд, що займається військовою допомогою;
  • «Армія SOS» — доставка техніки, дронів, засобів зв’язку;
  • «Народний тил», «Volunteer100», «Medic.UA» — об’єднання з логістики, медицини та забезпечення.

Почалися програми навчання волонтерів, запроваджувалися стандарти гуманітарної допомоги, з’явилась звітність і прозорість. Волонтери також почали працювати з переселенцями, пораненими, родинами загиблих, евакуйовували мешканців і тварин, покинутих під час бойових дій.

24 лютого 2022 року Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, і волонтерство знову стало основою надійного тилу української армії. Тільки за перші місяці війни українці та іноземці пожертвували мільярди гривень.

Хочу згадати таку людину, як Сергій Притула.  Це шоумен, якого знали з екранів, став людиною, яка знає, як перетворити гривні у зброю, броню й супутники. Його знаменитий збір на «Байрактар» — символ єдності, віри та гумору, який не зникає з українських міст навіть під обстрілами. Тоді за кілька днів зібрали 600 мільйонів гривень на дрони «Байрактар», а згодом ці кошти були спрямовані на іншу критично важливу техніку. Ще більш вражаючим стало придбання супутника ICEYE — він став очима української армії з орбіти. Це вже стратегічне мислення — не просто допомога, а державність у дії. І після кожного обстрілу, після кожної жахливої новини, українці не впадали в паніку — вони йшли донатити.

Також хочу відзначити діяльність Стерненка — колишнього активіста й громадського діяча, який з перших днів вторгнення перетворив свої соцмережі на центри мобілізації. Його Telegram — це не просто новинний канал, а центр координації добра. Завдяки підписникам він зібрав мільйони на дрони, автівки, тепловізори. Кожен його пост — це не просто заклик, це віра в дію, це довіра, яку він здобув щирістю та принциповістю.

Це війна обличь, але також і війна тіней. Адже поряд із відомими іменами — тисячі безіменних. Та всі вони — герої. Згадати варто Юлію Паєвську (позивний «Тайра») — парамедикиню, яка рятувала життя ще до 2022 року. Вона витягувала поранених із пекла, все фіксувала на камеру, щоб світ побачив правду, — і навіть у полоні залишалась сильною та незламною. Вона — втілення жіночої сили, яка не ламається. І, насамкінець, Роман Сініцин — колишній координатор «Народного тилу», знає, що фронт — це не тільки кулі, а й логістика, техніка, чітка організація. Його праця непомітна для більшості, але саме вона щодня рятує життя. А ще є ті, хто щодня і щогодини шиє бронежилети в гаражах, готує тисячі порцій у шкільних кухнях, ремонтує автівки, пакує турнікети, збирає донати на куртки й рації.

Їм не потрібна слава. Вони просто роблять свою справу — щодня, мовчки, з вірою.

Підсумовуючи, хочу поділитися ще й тим, що зараз виникають нові напрямки волонтерства, зокрема:

  • Тилова логістика: доставка їжі, генераторів, медикаментів, одягу у прифронтові міста;
  • Евакуація населення: добровольці вивозять людей із гарячих точок під обстрілами;
  • Реабілітація та психологічна підтримка: тисячі волонтерів допомагають пораненим і їхнім родинам, організовують гуманітарні центри;
  • IT-волонтерство: боротьба у кіберпросторі, координація допомоги через застосунки.

І важливо пам’ятати, що ці історії — не просто приклади. Це архітектура нового суспільства, де честь і дія важливіші за посади. Волонтери — це міст між фронтом і тилом, між відчаєм і вірою. Вони не дають країні втратити людське обличчя навіть у найтемніші дні.

Вони показують, що перемога — не лише на полі бою. Вона — у тому, як ми підтримуємо одне одного.

Висвітлення волонтерства у ЗМІ, соцмережах, інтерв’ю, документальних фільмах має справді велику силу. Це не просто інформування — це інструкція до дії, приклад того, як стати героєм, навіть не взявши до рук зброю. Це світло, яке не дає потонути у темряві.

Ми можемо втрачати міста, повертати території, ховати побратимів. Але поки в нас є ті, хто без вагань бере відповідальність за інших — Україна жива і буде жити. Ці люди — не ангели. Вони помиляються, втомлюються, зляться, але не зупиняються. Бо знають: кожна коробка з ліками, кожен дрон, кожен перев’язаний боєць — це крок до перемоги.

Я вважаю, що саме завдяки їм у нас є не лише шанс вистояти. У нас є шанс стати кращими, ніж учора. Ця війна — не лише про те, що ми втратили. Вона — про те, що ми здобули і ким ми стали. І поки є такі люди — світло завжди буде пробиватися крізь найгустішу темряву.

Анастасія Коваль,

студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили