Війна принесла в Україну не лише загрозу ззовні, а й змусила переглянути методи роботи силових структур усередині країни. Місто Миколаїв, що з перших днів опинилося під обстрілами, окупаційних загроз і дестабілізації суспільного порядку, зіткнулося не лише з гуманітарними викликами, а й із новими типами злочинів, правовими колізіями та моральними дилемами, що викликає велику увагу у суспільства. Адже саме тут, на тлі загальної турбулентності, загострилися проблеми, яких у довоєнний період майже не фіксували: від зволікань з висуненням підозр і судових засідань до вибуху кримінальних справ, пов’язаних із державною зрадою, корупцією та дискредитацією Збройних Сил.
Умовно кримінальні справи, що фіксуються у прифронтовому регіоні, можна поділити на кілька ключових категорій. По-перше, це справи, пов’язані з державною зрадою та колабораціонізмом. По-друге – публічне виправдовування збройної агресії РФ та дискредитація ЗСУ, що набули системного характеру. По-третє, це справи корупційного характеру в умовах обмеженого контролю з боку суспільства й держави. І нарешті, окрема категорія – це справи, що стосуються зловживань у сфері мобілізації та оборони, де кожне рішення може мати життєві наслідки.
Одним із прикладів таких проблем є питання прозорості судових процесів. Зокрема, у справі начальниці місцевої МСЕК підозру оголосили лише через місяць після оприлюднення фактів про незадекларовані 450 тисяч доларів США. Це породжує питання: чи стала війна виправданням для повільної роботи правоохоронців, чи ми маємо справу із саботажем?
У мирний час подібне зволікання викликало б широкий резонанс, однак зараз подібні історії губляться у вирі новин про обстріли й мобілізацію.
Ще одним показовим кейсом є справи про виправдовування збройної агресії РФ. Якщо раніше це могли бути маргінальні випадки в інтернеті, то нині слідчі майже щодня фіксують десятки таких порушень. Публічне приниження ЗСУ, образи на адресу України – це вже не лише моральна проблема, а й юридична, яка карається статтею 436-2 ККУ.
Корупція у прифронтовому місті також має свою специфіку. Деякі фігуранти, зокрема чиновники та керівники громад, намагаються «перевзутись у повітрі»: публічно демонструють проукраїнську позицію, а за лаштунками налагоджують оборудки з підрядниками, списують гуманітарну допомогу або впливають на тендери. Такі справи стали об’єктом інтересу правоохоронців та журналістів – як, наприклад, у випадку з головою Куцурубської громади, яку звинуватили у виправдовуванні збройної агресії РФ.
У роботі правоохоронців виникла ще одна складність – доставка підозрюваних до суду. Через мобілізацію багато службовців, зокрема з Нацгвардії, які відповідно до чинного законодавства здійснюють транспортування фігурантів, виконують бойові завдання на фронті. Це унеможливлює своєчасне доправлення підозрюваних із СІЗО до суду, що, своєю чергою, може затягувати розгляд справ і створювати ризик порушення прав учасників процесу.
Не менш тривожною є проблема фіксації неправомірної винагороди в умовах війни. Під грифом «секретності» або «недопуску до реєстрів» приховуються ключові деталі справ, а фігуранти, представники оборонних чи медичних структур, часто уникають об’єктивного покарання. Тут на перший план виходить журналістська відповідальність, адже саме медіа виступають єдиним інструментом контролю за дотриманням справедливості.
Загальна закономірність, яку можна простежити через усі наведені кейси, полягає в тому, що воєнний стан сприяє частковому послабленню системи стримувань і противаг у сфері правосуддя. Під гаслом захисту держави окремі посадовці прикривають власні правопорушення, а в умовах зниженого контролю громадськість часто дізнається про резонансні справи лише завдяки журналістам.
Кримінальне життя Миколаєва в умовах війни – це вже не лише крадіжки, розбої чи вбивства. Це дзеркало нової реальності, в якій відображаються біль, моральний вибір, зрада і боротьба за справедливість. Без якісної роботи правоохоронців, без чесного суду, без незалежної журналістики боротьба за національну безпеку буде неповною, а отже вразливою до внутрішніх загроз не менше, ніж до зовнішнього ворога. Бо війна – це не лише лінія фронту, а й тил, де ціну має кожне рішення: від слідчого протоколу до журналістської публікації.
Дарія Олефіренко,
студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
