Довіра до медіа – основа їхньої значущості у суспільстві. Люди сприймають новини не просто як джерело інформації, а як орієнтир у розумінні реальності. Однак останніми роками ця довіра похитнулася. Читачі та глядачі все частіше сумніваються в неупередженості журналістів, адже замість сухих фактів медіа часто подають інформацію через призму емоцій.
Ресурс – https://surl.gd/laebwv
Емоційна журналістика — це стиль подачі новин, який робить акцент на переживаннях людини, а не лише на фактах. Вона використовує історії конкретних людей, драматичні описи та візуальні образи, щоб викликати співчуття, обурення чи навіть страх. Завдяки цьому авдиторія глибше переживає події, а самі матеріали стають більш впливовими. Проте така подача породжує й питання: чи може журналістика залишатися об’єктивною, коли її основна мета – викликати емоції?
Скептицизм щодо правдивості новин посилюється через численні приклади перебільшень або однобокого висвітлення подій. Гучні заголовки, вирвані з контексту цитати та добір фактів можуть формувати викривлене уявлення про реальність. Усе це призводить до «кризи довіри» — ситуації, коли авдиторія вже не впевнена, чи дійсно отримує правдиву картинку світу.
Однак чи означає це, що емоційна журналістика обов’язково суперечить об’єктивності? Можливо, саме через емоційний зв’язок із читачем вона здатна привернути увагу до важливих тем і змусити суспільство діяти?
Що таке емоційна журналістика?
Емоційна журналістика, як спосіб подачі новин через переживання та почуття, має давнє коріння. Це не нове явище – ще з давніх часів люди передавали події через захопливі історії, які викликали сильні емоції у слухачів. Люди завжди краще запам’ятовували інформацію, якщо вона була подана у формі історії, а не сухих фактів.
Зародки емоційної журналістики можна простежити ще в античні часи, коли ритори використовували емоційні аргументи, щоб переконати авдиторію. У середньовіччі церковні проповіді та літописи теж містили яскраві описові деталі, що формували певний настрій у слухачів. Однак справжній розвиток цього підходу відбувся в епоху масової преси.
Ресурс – https://surl.li/yoljnc
У XIX столітті популярності набула так звана «жовта преса» (або бульварна преса), яка активно експлуатувала емоційні сюжети. Американські видання, такі як «New York Journal» Вільяма Рендольфа Герста, публікували сенсаційні, подекуди перебільшені історії, щоб привернути увагу читачів. Під час іспано-американської війни 1898 року такі газети активно використовували драматичні репортажі, що впливали на громадську думку й навіть сприяли розпалюванню конфлікту.
На початку XX століття журналістика розвивалася в напрямку більшої об’єктивності. З’явилися стандарти, такі як принцип «відокремлення фактів від коментарів». Однак паралельно розвивався й жанр репортажу, що передбачав живу, захопливу подачу подій. Впливовими стали такі видання, як «The New York Times», які намагалися поєднати точність із динамічністю викладу.
Після Другої світової війни та особливо в другій половині XX століття журналістика дедалі більше орієнтувалася на особисті історії. Важливу роль відіграло телебачення: образи страждання, війни та соціальної несправедливості мали значно сильніший вплив, ніж прості тексти. У 1960-х репортажі про В’єтнамську війну формували громадське невдоволення військовими діями, адже глядачі бачили реальні кадри з місця подій.
У XXI столітті розвиток соціальних мереж і цифрових платформ ще більше підсилив емоційність подачі інформації. Короткі відео, шокуючі заголовки та особисті історії стали ключовими інструментами для залучення уваги. Сучасні новини часто спираються не лише на факти, а й на почуття авдиторії – це і є продовженням традиції емоційної журналістики, що розвивалася століттями.
Емоційна журналістика має довгу історію, і хоча її методи змінювалися, основна мета залишалася незмінною – викликати в читачів сильні переживання, що змушують реагувати на події у світі.
Чому довіра до медіа руйнується?
Криза довіри до медіа – явище, яке стало особливо помітним у XXI столітті. Люди дедалі частіше сумніваються в об’єктивності новин, підозрюючи журналістів у маніпуляціях, цензурі або прихованих інтересах. Цей процес не виник раптово – він має глибокі історичні та технологічні причини.
Одним із ключових факторів стало поширення соціальних мереж, де кожен користувач може виступати в ролі журналіста. Раніше інформація надходила до людей через офіційні видання, які мали редакційні стандарти, а зараз будь-хто може публікувати новини без перевірки фактів. Це призводить до розповсюдження фейків, перебільшень і дезінформації. Наприклад, у період пандемії COVID-19 соцмережі рясніли непідтвердженими теоріями змови, які підривали довіру до офіційних джерел.
Ресурс – https://surl.lu/aaysec
Однак проблема не лише в соцмережах. Традиційні медіа також нерідко втрачають довіру через власні помилки або свідому упередженість. Політичні симпатії редакцій, замовні матеріали, вибіркове висвітлення подій – усе це створює уявлення, що ЗМІ працюють не в інтересах суспільства, а в інтересах певних груп. До прикладу, у США відомі медіагіганти, такі як CNN і Fox News, часто звинувачують у тому, що вони формують новини відповідно до політичних поглядів своєї авдиторії, а не просто незалежно інформують.
Емоційна журналістика, з одного боку, допомагає людям краще зрозуміти новини, а з іншого – може замінювати об’єктивний аналіз сильними емоціями. Коли акцент зміщується на почуття, а не на факти, з’являється ризик маніпуляції. Яскравий приклад – висвітлення військових конфліктів, де деякі ЗМІ подають інформацію виключно через призму страждань однієї сторони, ігноруючи загальну картину.
Криза довіри до медіа не означає, що всі ЗМІ є ненадійними, але вона вимагає від авдиторії критичного мислення. У сучасному інформаційному просторі важливо не лише споживати контент, а й перевіряти джерела, аналізувати подачу новин та розуміти мотиви, які можуть стояти за певними публікаціями.
Чи можлива об’єктивність в емоційній журналістиці?
Об’єктивність завжди була одним із головних принципів журналістики, але чи можлива вона у форматі, де емоції відіграють ключову роль? Емоційна журналістика ґрунтується на тому, щоб залучити авдиторію не лише фактами, а й історіями, які викликають переживання. Це допомагає зробити матеріал більш доступним і зрозумілим, але водночас створює ризик викривлення реальності.
Журналіст, який намагається передати емоційну складову події, неминуче робить вибір: які деталі підкреслити, кого представляти жертвою, а кого – винуватцем. У висвітленні гуманітарних криз медіа часто зосереджуються на особистих трагедіях, що викликає співчуття, але може залишати за кадром ширший контекст події. У таких випадках емоції стають інструментом, який впливає на сприйняття реальності.
Але це не означає, що емоційна журналістика завжди суб’єктивна. Вона може залишатися чесною й збалансованою, якщо журналіст дотримується стандартів: перевіряє факти, дає слово різним сторонам і не дозволяє емоціям повністю замінювати аналітику. Наприклад, у репортажах з воєнних зон професійні журналісти не просто передають страждання мирних жителів, а й пояснюють причини та наслідки конфлікту, даючи повну картину подій.
Об’єктивність у емоційній журналістиці можлива, але вона потребує особливої уваги Це баланс між емоційним впливом і дотриманням журналістських стандартів, де почуття використовуються не для маніпуляції, а для глибшого розуміння складних тем.
Щоб не стати жертвою маніпуляцій, важливо підходити до новин критично. Перевіряйте джерела, порівнюйте інформацію з різних медіа, звертайте увагу на емоційну подачу та шукайте факти за емоційною насиченістю статті. Використовуйте інструменти фактчекінгу, аби запобігти впливу неперевірених фактів. Усвідомлений підхід до споживання інформації допоможе уникнути впливу маніпуляцій і сформувати об’єктивну картинку подій.
Лілія Змієвська,
студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
