У сучасному світі новини стали не просто джерелом інформації — вони перетворилися на досвід, який ми проживаємо емоційно. З кожним оновленням стрічки ми можемо відчути страх, злість, співчуття або навіть фізичне виснаження. Журналістика сьогодні — це вже не лише про факти, а й про те, як ці факти подаються. І часто медіа подають їх так, щоб максимально торкнутися найвразливіших точок нашої психіки.
Коли на перших шпальтах — історії особистих трагедій, кадри зруйнованих будинків, плач матерів або свідчення очевидців катастроф — це впливає на глядача сильніше, ніж статистика чи сухий аналіз. У цьому немає нічого випадкового: візуальні образи й особисті історії використовуються не лише для емпатії, а й для того, щоб ми залишались залученими, обговорювали, ділилися, поверталися знову. Така форма подачі матеріалу стає своєрідним емоційним гачком, на який нас легко зачепити.
Ресурс – https://surl.li/lggvzp
Але коли новини надто часто б’ють по болючому — виникає питання: де межа між інформуванням і емоційною експлуатацією? Як журналістика балансує між прагненням викликати співпереживання та бажанням утримати увагу будь-якою ціною? І що це робить із нами — з нашою психікою, чутливістю, довірою?
Не всі новини однаково чіпляють. Деякі пролітають повз, як заголовки на білбордах. А деякі — залишаються в голові й серці на тижні, місяці, а інколи й роки. Це і є той самий емоційний резонанс — здатність певного сюжету створити глибокий слід у внутрішньому світі людини. Зазвичай це пов’язано не стільки з важливістю події, скільки з тим, як вона була подана.
Яскравим прикладом можна назвати історії про втрати цивільного населення під час війни: фотографії дитячих іграшок серед руїн, розповіді тих, хто вижив, обличчя матерів, які втратили дітей. Такі сюжети не потребують складних коментарів — вони одразу б’ють в серце. І проблема навіть не в тому, що вони нас вражають. Проблема в тому, що вони оселяються всередині й формують наш емоційний фон — тривожний, сумний, зневірений.
Резонансна журналістика здатна об’єднувати людей, викликати хвилю солідарності, змушувати діяти. Проте вона також може створювати хибне враження про реальність. Якщо ми день у день бачимо лише трагедії, лише біль — ми починаємо вірити, що світ складається тільки з цього. Емоційний фокус зміщується, і навіть нейтральна або позитивна інформація перестає потрапляти в поле зору.
Медіа, свідомо чи несвідомо, посилюють цей ефект. У пошуках трафіку вони акцентують на історіях, які викликають найсильніші емоції. Трагедії, скандали, особисті драми — усе це стає частиною нашої медійної бульбашки. І як наслідок — у нас формується емоційна втома, надмірне співпереживання або, навпаки, апатія. Ми або втрачаємо здатність тверезо мислити, або просто відключаємось, щоби не «перегорати».
Ресурс – https://surl.li/xrcrzy
Емоції — це не просто реакція. Це механізм виживання, вбудований у наш мозок. Тому коли медіа подають новину крізь призму болю, страху чи гніву — це не просто «ефективна подача». Це виклик до дії, навіть якщо жодної дії не потрібно. Так працює амигдала — ділянка мозку, яка відповідає за обробку емоцій. Саме тому ми не можемо забути відео з криками людей під обстрілами або обличчя дитини, яка пережила руйнування.
У дослідженні Pew Research Center за 2022 рік йдеться, що понад 70% опитаних американців відчувають тривогу, гнів або пригніченість після перегляду щоденних новин. І що важливо — переважно емоції виникають не через сам факт події, а через її подачу: мова, інтонація ведучого, візуальні акценти, монтаж. Такі елементи посилюють драматичність, і тому подія починає здаватися масштабнішою, ніж є насправді.
Реальний приклад — трагедія в Бучі. Знімки тіл на вулицях, історії очевидців, розповіді про звірства окупантів. Це був не просто інфопривід — це стало глобальним емоційним шоком. Медіа в усьому світі тиражували ці кадри, посилюючи ефект співпереживання. Це викликало міжнародну реакцію, але також і глибоку психологічну травму для українського суспільства. У багатьох сформувався синдром «вторинної травматизації» — коли люди, які не були безпосередньо в епіцентрі подій, переживають їх так, ніби це трапилось з ними.
Ще один кейс — пандемія COVID-19. Щоденні оновлення статистики смертей, інтерв’ю з лікарями, фото заплаканих родичів. Дослідження Reuters Institute (2021) показало: надмірне споживання емоційно насичених новин про пандемію призвело до «новинної втоми» — 43% опитаних свідомо уникали новин, бо ті викликали стрес і безсилля.
Медіа, що надміру експлуатують сильні емоції, формують не просто обізнану авдиторію, а часто — дезорієнтовану, виснажену і вразливу. Люди починають шукати не правду, а відчуття — і що гірше, звикають до драм. Це те саме явище, коли навіть найстрашніші новини більше не дивують, бо «усе вже було».
Ресурс – https://surl.li/jeubdz
Тож емоційний резонанс — це потужний інструмент, який може як об’єднувати, так і нищити. Все залежить від того, хто і як його використовує. І чи має авдиторія сили критично мислити навіть тоді, коли болить.
Коли ми говоримо про новини, які ранять — йдеться не лише про теми, а про спосіб подачі. Медіа вміло натискають на найвразливіші точки: страх за близьких, співчуття до жертв, обурення через несправедливість. Вони не просто інформують — вони викликають відчуття, які надовго залишаються з нами.
Але сила емоцій — це водночас і пастка. Коли кожна подія подається як трагедія, сенсація або шок, ми втрачаємо здатність сприймати її в контексті. Наш холодний розум поступається емоційній реакції, а отже — аналітика слабшає. Звичка споживати новини як драму створює залежність від гострих відчуттів і знижує нашу здатність розрізняти важливе й другорядне.
Це не означає, що емоції — це зло. Вони роблять журналістику живою, людяною, здатною змінювати світ. Але коли сльози стають єдиним інструментом впливу — це вже не турбота, а маніпуляція. Важливо вміти співпереживати, але ще важливіше — зберігати критичне мислення. Бо тільки поєднання емоційної глибини й аналітичної ясності дозволяє бачити реальність такою, якою вона є, а не лише такою, якою її хочуть показати.
Інформаційне перенасичення також відіграє свою роль: коли щодня читаєш про біль, страх і втрати, поступово з’являється емоційне виснаження. Це може притупити емпатію або навпаки — зробити людину гіперчутливою до кожного заголовка. У підсумку ми не стаємо більш обізнаними — ми просто виснажені, дезорієнтовані, і часто — розлючені. Такий стан зручно використовувати для політичних або комерційних цілей.
Саме тому сьогодні, як ніколи, важливо не тільки говорити про силу емоцій у медіа, але й про відповідальність журналістів та усвідомленість читачів. Бо врешті-решт, новини — це не лише дзеркало подій, а ще й інструмент впливу. І як ми цим інструментом користуємось — залежить від кожного з нас.
Лілія Змієвська,
Студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
