Журналістика – це не лише подача фактів, а й вміння створювати історії, що породжують емоції та утримують увагу читача. Ми можемо не пам’ятати точних цифр чи дат із новин, але обличчя, голос, біль чи радість героїв сюжетів закарбовуються в пам’яті надовго. Саме через це медіа часто формують не просто інформаційний порядок денний, а й наше ставлення до подій та людей.
Ресурс – https://surl.li/uyxpdj
В інформаційному просторі завжди є ті, кого подають як героїв, і ті, кого демонізують. Це може бути політик, що постає перед нами у світлі сміливого лідера, або ж навпаки – образ корумпованого «злочинця», який загрожує добробуту суспільства. Такий підхід називають емоційним наративом у журналістиці – коли історії будуються не лише навколо фактів, а й навколо чітко визначених почуттів, які має викликати стаття. У сучасному світі, де інформація розлітається миттєво, а конкуренція за увагу авдиторії стає жорсткішою, медіа все частіше грають на емоціях, змушуючи нас захоплюватися кимось або ж ненавидіти.
Наприклад, у воєнний час репортажі часто зображають солдатів як героїв, а ворогів як безжальних загарбників. Це природна реакція суспільства, яка допомагає підтримувати моральний дух. Однак навіть у мирні періоди можна помітити, як у новинах створюються «свої» і «чужі». Політичні вибори – яскравий приклад: одні кандидати стають символами надії, інші – загрозою майбутньому. Це не означає, що подібне подання подій завжди є маніпуляцією, але воно значно впливає на сприйняття інформації.
Емоційний наратив у журналістиці: що це таке?
Емоційний наратив у журналістиці — це спосіб подачі матеріалу, який робить акцент не лише на фактах, а й на емоційній забарвленості, гучних виразах та звинуваченнях. Замість сухої констатації подій журналісти використовують драматичні історії, особисті переживання, емоційно забарвлену лексику, щоб викликати співпереживання, гнів, страх або захоплення. Це потужний інструмент, адже люди частіше запам’ятовують те, що викликає у них сильні емоції, ніж просто інформаційний матеріал.
Ресурс – https://surl.gd/bnzkze
Такий підхід широко застосовується в репортажах, новинах, документалістиці й навіть розслідуваннях. Замість абстрактних цифр про рівень бідності журналісти розповідають історію матері-одиначки, яка щодня бореться за виживання своїх дітей. Новини про військові конфлікти супроводжуються кадрами з розбитих міст, очима наляканих дітей чи сльозами тих, хто втратив рідних. Такі візуальні та текстові образи викликають сильний відгук у читачів і глядачів, роблячи історію більш особистою та впливовою.
Однак емоційний наратив може мати і зворотний бік. Коли медіа активно експлуатують страх чи гнів, вони можуть маніпулювати громадською думкою. Використання гучних заголовків на кшталт «Катастрофа неминуча» або «Шокуюча правда, яку від нас приховують» створює у читача тривожний емоційний фон і змушує швидше довіряти інформації, не піддаючи її критичному аналізу.
Героїзація в медіа часто сприймається як природний процес, особливо в кризових ситуаціях, коли суспільство потребує моральних орієнтирів. Проте будь-яке звеличення конкретних особистостей або груп потребує критичного аналізу, оскільки медійний образ героя рідко буває об’єктивним. Те ж саме працює і в зворотному напрямку – створення образу ворога. Медійний наратив може цілеспрямовано демонізувати окремих людей чи цілі групи, підкреслюючи лише негативні аспекти їхньої діяльності, використовуючи емоційні вирази та формуючи упереджене ставлення.
Як розпізнати, коли медіа нав’язують нам героїв або ворогів? Варто звертати увагу на контекст, у якому відбувається героїзація чи демонізація певних осіб або груп. Часто журналісти висвітлюють лише окремі аспекти їхньої діяльності, замовчуючи менш зручні факти. Такий однобокий підхід створює викривлене уявлення, що може сприяти формуванню культу особи або, навпаки, повністю негативного образу.
Важливо також зважати на мотиви медіа. У деяких випадках звеличення або спаплюження когось є вигідним владі, корпораціям чи самим журналістам, які підтримують певний наратив. Якщо видання послідовно змальовує когось лише у позитивному або лише у негативному світлі, варто замислитися: чи не намагаються нам нав’язати викривлену картинку?
Слід пам’ятати, що як героїзація, так і демонізація можуть бути короткотривалими. Історія знає чимало випадків, коли ті, кого вчора прославляли, сьогодні стають об’єктами критики, і навпаки. Це ще раз доводить, що сприймати медійні образи без критичного мислення небезпечно.
Ресурс – https://surl.li/vtyvvr
Аналіз таких процесів не означає заперечення досягнень чи помилок конкретних людей. Він дозволяє розділяти реальні факти від емоційних наративів, уникати маніпуляцій і формувати більш зважене ставлення до інформації.
Емоційний наратив допомагає робити журналістику живою та близькою до людей, змушує читачів та глядачів звертати увагу на важливі теми. З іншого боку, якщо почуття стають важливішими за факти, медіа ризикують перетворитися на інструмент маніпуляції. Вміння розрізняти, де емоції використовуються для пояснення, а де – для впливу, є ключовим для критичного сприйняття інформації.
Чому нам нав’язують «чорно-біле» бачення світу?
«Чорно-біле» бачення світу активно використовується в медіа, оскільки це дозволяє створити прості, зрозумілі наративи, де є чітке розмежування між добром і злом, своїми та чужими. Це не тільки полегшує сприйняття інформації, а й викликає сильні емоції, що сприяє залученню авдиторії. Люди схильні більше реагувати на крайнощі, ніж на складні та неоднозначні ситуації, тому медіа часто подають події та персонажів в абсолютних категоріях, що допомагає підтримувати увагу та інтерес до матеріалів.
Одним із яскравих прикладів є висвітлення політичних кампаній. Під час президентських виборів у США, зокрема у 2016 році, медіа часто створювали чітке протистояння між кандидатами: Дональд Трамп з одного боку, який змальовувався як «борець за народ» і «антиістеблішмент», та Хілларі Клінтон з іншого, яку зображували як частину «корумпованої еліти». Обидва кандидати стали не лише політичними фігурами, а й символами «добра» та «зла» для різних частин суспільства.
Щоб уникнути маніпуляцій і не потрапити в пастку «чорно-білого» бачення, важливо підходити до медіа-контенту критично. Одним із основних інструментів для цього є фактчекінг – перевірка достовірності інформації. Веб-платформи, як-от Snopes, FactCheck.org або українська StopFake, допомагають перевірити факти, спростувати міфи і фейки, що поширюються в медіа.
Перед тим як робити висновки, важливо звертати увагу на джерела інформації та порівнювати різні точки зору. Якщо ви бачите заголовок на кшталт «Вчені довели, що…», перевірте, чи є підтримка цих тверджень у наукових виданнях або незалежних дослідженнях. Платформи, що займаються фактчекінгом, часто публікують спростування маніпулятивних матеріалів, що дозволяє вам робити обґрунтовані висновки.
Завжди пам’ятайте, що медіа часто використовують емоційні прийоми, аби втримати вашу увагу. Прийняття інформації без критичного аналізу може призвести до упереджень або невірних суджень.
Лілія Змієвська,
студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
