З початку повномасштабної війни українські журналісти опинилися на передовій не лише інформаційного фронту, а й морального. Одним із найважливіших напрямів їхньої роботи стало спілкування з жертвами: людьми, які переживали щоденні обстріли, катування, окупацію, втрату рідних, сексуальне насильство, депортацію. Представники ЗМІ стикаються з питаннями: як розповісти людські історії так, щоб не нашкодити? Як бути голосом постраждалого, але не знецінити чужий біль і трагедію? Ці питання опинилися в центрі уваги всієї сучасної воєнної журналістики.
Розповіді жертв, зафіксовані на камери репортерів, — невід’ємна частина воєнної хроніки. Завдяки їм світ дізнається правду, саме цей біль стає доказом злочинів російської армії. Однак журналіст має завжди пам’ятати: за кожним кадром і цитатою — людина, і ця людина є вразливою. Я вважаю, що інтерв’ю з постраждалими вимагає особливої підготовки й етичної відповідальності.
Згадуючи початок бойових дій та звільнення Бучі, міжнародні журналісти прибули в місто одними з перших. Репортажі з розбитих вулиць і будинків, інтерв’ю з місцевими мешканцями, які пережили катування, допити, погрози й окупацію, викликали міжнародний резонанс. Багато видань, зокрема BBC та Reuters, вирішили не публікувати фото тіл жертв крупним планом, використовуючи лише фрагментарні зображення, які не ідентифікують загиблих. Це стало прикладом того, як навіть в умовах жаху можна зберегти повагу до гідності загиблих і їхніх родин.
Передусім — отримати згоду й бути підготовленим.
Найголовніше правило — отримати усвідомлену згоду. Не формальне «Можна поставити вам запитання?», а чітке пояснення людині, чому з нею хочуть поговорити, як буде використана інформація, чи зможе герой інтерв’ю потім відмовитися від публікації. Завжди слід пам’ятати, що жертви не зобов’язані бути «джерелами», бо мають право не говорити. Вони мають право мовчати й навіть піти, якщо захочуть. Справжній журналіст має поважати не лише слова, а й мовчання.
Емоції — це не привід для маніпуляцій. Важливо не провокувати, не тиснути, не змушувати. Важливо не викликати сльози заради кадру, не ставити запитання, які «розкривають» людину. Питання мають бути м’якими, не нести негативного контексту. Запитання «Що ви відчували в той момент?», «Яким запам’ятався день після тієї події?» — значно доречніші, ніж «Ви не хотіли померти, коли це сталося?». Іноді жертва говорить плутано, замовкає, б’ється в істериці. І це нормально. Не варто тоді ж наполягати на продовженні, пришвидшувати розмову або домислювати кінець за людину.
Я згадую британську журналістку Емму Ґрем-Гаррісон, яка брала інтерв’ю у жінки, яка зазнала сексуального насильства з боку російських військових. Видання не розкрило імені, не вказало населений пункт, змінило вік героїні, щоб виключити ідентифікацію. З психологічного погляду, це не залишає нових слідів травми на жертві. У самому матеріалі підкреслювалося: інтерв’ю записувалося з перервами, у присутності психолога, а остаточний текст жінка прочитала й схвалила. Це приклад глибокої етичної роботи, де травма не стала «гарячим матеріалом», а свідченням злочину. Я вважаю, що, демонструючи страждання людини, важливо зберігати її гідність і в жодному разі не перетворювати інтерв’ю на «новий шоковий контент для обговорень». Також важливо уникати візуальних акцентів — крупних планів сліз, істерики, брудного одягу й наляканих очей. Ці образи викликають співчуття, але при надмірному використанні — знецінюють особисту історію та почуття людини.
Слід розуміти: фотографія чи відео не повинні перетворювати людину на «ілюстрацію» болю. У жертви має залишатися ім’я, особистість, власна історія. У таких історіях усе має значення: слова, почуття, обставини часу й місця, наслідки і події. Уникати звинувачувального, різкого тону, який може порушити емоційний стан і моральну рівновагу постраждалого.
Навіть коли йдеться про насильство чи тортури, варто використовувати коректні терміни, не вдаючись до деталей, які можуть принизити жертву або викликати сплеск негативних емоцій в аудиторії. Я згадую репортажі української журналістки Анастасії Станко, яка у 2023 році зробила серію матеріалів про життя людей на лінії фронту. В одному з випусків вона брала інтерв’ю у літньої жінки, чий дім було зруйновано обстрілами. Коли у героїні починалася істерика, Станко припиняла інтерв’ю, не тиснула, не використовувала кадри ридань. Згодом матеріал вийшов з акцентом на умовах життя, а не на емоційному розпачі жінки.
Баланс між емоцією і фактами: історії жертв не повинні знецінюватися або подаватися в «найгіршому» світлі. Завдання журналістів — викликати усвідомлення, осмислення подій, а не травмувати того, хто наважився поділитися своєю правдою. Хороший репортаж — це не суха статистика, але й не потік сліз. Потрібно знайти баланс між почуттями і фактами, між болем і контекстом. Історія жертви не має «тонути» в сенсаційності. Важливо пам’ятати: текст можуть читати не лише в Україні, а й у Європі. А отже — варто уникати ярликів і ксенофобії. Навіть коли емоції зашкалюють. Навіть коли хочеться кричати і плакати навзрид, дуже важливо зберігати шанобливий тон і використовувати коректні слова та терміни в розмові з жертвами воєнних злочинів.
Інтерв’ю не закінчується після виключення диктофона.
Постраждалий залишається наодинці зі своїми переживаннями, думками й спогадами. І завдання професіонала — не завдати шкоди, виконуючи свою місію донести правду. Хороша практика — запропонувати людині психологічну допомогу, підтримку правозахисних організацій, залишити контакти центрів, де надають допомогу постраждалим. Журналіст має переконатися, що історія передана точно, без перекручень. Особливо якщо людина дала згоду на публікацію в емоційно вразливому стані.
Коли не варто публікувати матеріал? Іноді буває, що історія надто болюча або людина — у шоковому стані. У таких випадках краще оцінити її моральний і фізичний стан, а тоді вже вирішити — відкласти публікацію чи відмовитися від неї взагалі. Публічність — не завжди допомога. Заборонено публікувати фото неповнолітніх без згоди батьків або опікунів. Також не можна розкривати дані, які можуть призвести до ідентифікації жертви, якщо вона цього не хоче. Іноді мовчання та підтримка — єдино правильний шлях.
Пам’ятаймо: етика — це не слабкість, а сила в умовах повномасштабної війни. Коли диявольське зло відкрито ступило на чужу землю, де була активна робота й плани на життя — особливо важливо залишатися людьми. Журналістика — це не шоу, не політика, не бізнес і не зброя. Це міст між правдою і справедливістю. І щоб цей міст не зруйнувався, кожна дошка має бути міцною — на совісті, принципах, моральних нормах, на повазі й співчутті.
Анастасія Коваль,
студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
