Листопад 2022-го року назавжди викарбується в історію України, як місяць визволення. На вистражданій мапі нашої держави яскраво спалахнуло слово «визволено», ознаменувавши кінець майже дев’яти місяців російської окупації Херсонської області. У цю мить світ затамував подих, спостерігаючи за сотнею кадрів, що облетіли планету: щирі обійми українських воїнів і місцевих мешканців, сльози радості й гіркого болю, перші й такі довгоочікувані вигуки «Слава Україні!». У цей момент камери численних міжнародних та українських медіа фіксували кожну емоцію, кожен момент повернення до вільного життя.
І ці перші миті свободи були сповнені не тільки ейфорією, а й глибоким розумінням пережитого жаху, довгих місяців страху за своє життя та життя близьких, невизначеності й туги. Кожен погляд, кожне слово несло в собі відбиток окупації, свідоцтво незламності духу і віри в неминуче звільнення. Яку роль зіграли журналісти в моменті звільнення? Журналісти стали не просто спостерігачами всіх історичних подій, а й своєрідними літописцями, фіксуючи не тільки зовнішні прояви радості, а й ту внутрішню силу, яка допомагала херсонцям вистояти під гнітом окупантів. Їхні камери фіксували перші кроки людей до нормального життя, перші спроби загоїти рани, завдані війною, і перші надії на майбутнє, в якому знову пануватиме мир і злагода на українській землі. І, насамперед, цей момент визволення став символом незламності українського народу та віри в неминучу перемогу світла над темрявою.
Але за кожним цим зворушливим кадром, за кожним репортажем стояли журналісти. Перед ними постало надзвичайно важливе та складне питання, що виходить далеко за межі професійних навичок: як говорити про війну правдиво, не приховуючи жахів окупації, але водночас зберігаючи гідність тих, хто пережив цей страшний період? Як не перетворити людський біль на чергову сенсацію, як не зрадити довіру тих, хто нарешті отримав можливість знову вільно дихати на рідній землі?
Етика журналістики під час деокупації – чому це так важливо?
Це насамперед про глибоку повагу. Повагу до кожної людини, яка протягом довгих місяців жила під гнітом окупаційної влади, яка, можливо, пережила тортури, втратила близьких, була свідком жахливих злочинів. Кожен журналіст не має права перетворювати їхній біль на видовище, на емоційне шоу для байдужого глядача. Якщо людина мовчить, опустивши очі, – це означає, що вона ще не готова ділитися своїми травмами, що рани її душі ще занадто свіжі. У такі моменти завдання журналіста – бути поруч, висловити підтримку, але не наполягати, не тиснути, і вже точно не наводити об’єктив камери в обличчя, фіксуючи безмовний біль.
Ці миті повернення додому були сповнені не лише ейфорією звільнення, але й глибоким розумінням ціни цієї свободи. За кожною радісною усмішкою ховався біль втрат, за кожним міцним рукостисканням відчувалася довга розлука та невизначеність майбутнього. У цей історичний момент особлива місія лягла на плечі журналістів, які стали не просто фіксаторами подій, а й провідниками емоцій, голосом звільнених територій.
Якщо згадати, то одним із тих, хто з перших днів деокупації опинився на Херсонщині, став відомий український журналіст Дмитро Комаров. Його репортажі, сповнені щирості та емпатії, стали своєрідним вікном у звільнений регіон, дозволяючи мільйонам українців та глядачам у всьому світі на власні очі побачити перші кроки до відновлення нормального життя. Комаров не просто документував факти, він спілкувався з людьми, слухав їхні історії, розділяв їхній біль та радість.
Рисунок 1. Фото відомого журналіста Дмитра Комарова. https://1plus1.ua/ru/svit-navivorit/novyny/herson-ce-ukraina-nazavzdi-dmitro-komarov-ropzpoviv-pro-atmsoferu-u-deokupovanomu-misti
І я хотіла би пригадати один із його перших репортажів із Херсона. На вулицях, ще не повністю очищених від наслідків окупації, він зустрів літню жінку, яка зі сльозами на очах розповідала про пережиті місяці страху та невідомості. Дмитро не перебивав її, уважно слухав кожне слово, його камера фіксувала не лише її обличчя, спотворене горем, але й ту незламну силу духу, яка допомогла їй вистояти. У цьому короткому епізоді, як у краплі води, відбилася вся трагедія та велич звільненої Херсонщини.
Дмитро Комаров у своїх репортажах не обмежувався лише фіксацією радості зустрічей. Він показував зруйновані будинки, розбиті дороги, сліди присутності окупантів, нагадуючи про ту ціну, яку довелося заплатити за свободу. Він спілкувався з саперами, які ризикували життям, розміновуючи кожен метр звільненої землі, з лікарями, які поверталися до роботи в напівзруйнованих лікарнях, з волонтерами, які привозили першу гуманітарну допомогу. Його репортажі стали панорамою перших днів після окупації, відображаючи весь спектр емоцій та викликів, з якими зіткнулися звільнені території.
Особливо цінними були його розмови зі звичайними херсонцями. Він давав їм можливість висловитися, поділитися своїми спогадами про окупацію, про їхню боротьбу за виживання, про їхню віру в Збройні Сили України. Ці щирі, емоційні розповіді руйнували будь-які спроби пропагандистів спотворити реальність, показуючи справжнє обличчя російської агресії та незламність українського народу.
Репортажі Дмитра Комарова з Херсонщини стали прикладом відповідальної та етичної журналістики. Він не шукав сенсацій заради сенсацій, не перетворював людський біль на шоу. Його метою було донести правду, показати реальну картину подій, підтримати людей, які пережили окупацію, та надихнути тих, хто ще чекав на звільнення. Це один з прикладів українських свідомих представників ЗМІ, які працюють з правдою та честю.
Звільнення Херсонщини – це не просто географічна зміна на карті України. Це символ надії, віри та незламної боротьби за свою свободу. І завдяки таким журналістам, як Дмитро Комаров, світ зміг не лише побачити цю перемогу, а й відчути її серцем, зрозуміти її справжню ціну та значення для кожного українця. Його репортажі стали не просто хронікою подій, а частиною нашої спільної історії, зафіксованою з любов’ю та співчуттям до своєї країни та її народу. Повернення Херсона додому стало можливим завдяки мужності наших воїнів, незламності місцевих жителів та чесній роботі журналістів, які донесли правду про цю історичну подію до всього світу.
Анастасія Коваль,
Студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
