Війна — це межа. Для кожного: українського солдата, медика, волонтера та цивільного населення. Але для журналіста ця межа — особлива. Представник ЗМІ — не просто свідок руйнувань, масових обстрілів і болю. Він зобов’язаний передати цю реальність мільйонам, кричати на весь світ про те, що відбувається щодня. В умовах війни, де кожне слово у новинних стрічках може стати зброєю, виникає запитання: чи має журналіст право на емоцію? Чи все ж таки повинен бути холодним дзеркалом подій — без сліз, гніву й страху? Спробуймо розібратися.
Об’єктивність ≠ байдужість
Згідно з професійними стандартами журналістської етики — як українськими, так і європейськими — журналіст повинен дотримуватись об’єктивності, балансу та дистанції. У Кодексі етики Національної спілки журналістів України зазначено: «Журналіст має подавати достовірну, перевірену інформацію, уникаючи упередженості».
Але що таке об’єктивність у реаліях війни?
Коли авіабомба падає на пологовий будинок і забирає життя сотень невинних людей, коли в кадрі — тіла загиблих дітей, коли все це — не десь далеко, а на рідній землі… Чи може журналіст бути «нейтральним»? Уже саме формулювання фактів — «воєнний злочин», «людська катастрофа», «атака на цивільне населення» — звучить як обвинувачення. Але це — не порушення стандартів. Це — називання жахливої реальності своїми іменами. Це — відкриття очей світу на правду війни.
Як приклад — британський репортер Джеймс Мейтс, який висвітлював події в Україні, казав: «Я не можу не співпереживати. Я не приховую свої емоції. Це не робить мене поганим журналістом. Це робить мене чесним». І справді — це робить його людиною. Це допомагає показати світові жахіття, що кояться в Україні, через об’єктив болю.
Для українських журналістів війна — не тема, а реальність. Це їхні домівки під обстрілами, їхні родини в евакуації, їхні вулиці — в руїнах. Наталія Нагорна, кореспондентка «1+1», неодноразово плакала в ефірі після ударів по Кременчуку, Вінниці, Дніпру. І глядачі не засуджували її, навпаки — бачили в цьому щирість. Це не слабкість, а прояв великої сили. Емоція не заважає говорити правду. Вона допомагає встановити контакт із людьми, розуміти мовчання, коли про трагедію важко говорити. Емоція дає журналістові можливість поставити не просто питання — а важливе, точне, необхідне питання.
Європейський досвід: чесність замість «холодної нейтральності»
У багатьох західних ЗМІ за останні десятиліття відбулася переоцінка — від абсолютної відстороненості до концепції «активної правди». Журналіст не лише інформує, а й називає речі своїми іменами: зло — злом, агресію — агресією. Під час війни в Сирії багато журналістів BBC та The Guardian дозволяли собі емоційні висловлювання, роздуми, співчуття. Це не знижувало довіру — навпаки, наближало аудиторію. Італійська журналістка Франческа Манноче, висвітлюючи масове поховання в Ізюмі у вересні 2022 року, почала репортаж словами: «Це могила, в якій поховане людське мовчання». Це образ, отже — емоція. Але щира. І саме в цьому — її сила.
Де межа між емоцією і маніпуляцією?
Це тонка межа, яку легко переступити. Емоція допустима, але журналіст не має права використовувати її для маніпуляції чи задля популярності. Сльози в кадрі — природні. Але коли додається штучна трагедійність, емоційний монтаж, траурна музика — це вже перетворюється на шоу. Особливо гостро ця проблема стоїть у соціальних мережах, де межа між журналістом, блогером і активістом майже стерта. Журналіст повинен відчувати, співпереживати — але не експлуатувати біль. Емоція не повинна підміняти собою зміст.
Право на емоцію — це теж відповідальність
Журналіст — це насамперед людина. Психологи, які працюють з воєнними кореспондентами, наголошують: придушення емоцій — небезпечно. Це веде до вигорання, травм, психологічного колапсу. Право на емоцію — це не дозвіл на істерики, а право бути чесним — перед собою і глядачем. Тремтячий голос, погляд, емоційна пауза — іноді це говорить більше, ніж суха статистика. Правда — не завжди суха. Вона емоційна, жива, людська.
Журналісти під час війни стали героями. Їхня зброя — об’єктив і етика. Їхні матеріали — не просто хроніка, а моральний орієнтир. Інтерв’ю, колонки, репортажі допомагають суспільству пережити травму, осмислити біль, зберегти гідність. І важливо не лише що каже журналіст, а як він це робить. Це частина місії. Журналіст має бути голосом тих, хто мовчить. І цей голос може бути тремтячим, наляканим, зболеним. І це нормально. Це не слабкість. Це правда. Підсумовуючи: емоція журналіста — це теж відповідальність. Це право, яке вимагає зрілості, розуміння меж і внутрішньої дисципліни. Емоція не скасовує професіоналізм. Вона доповнює його. У воєнних умовах журналістика перестає бути просто професією. Вона стає формою морального спротиву. І саме в цьому — її сила.
Анастасія Коваль,
Студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
