Буча — місто під Києвом, яке до 24 лютого 2022 року було затишним місцем для амбітних цілей, яскравих планів і великих можливостей. Тепер же окупація Бучі у 2022 році вважається однією з найтрагічніших і найстрашніших сторінок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це невелике місто стало синонімом жаху, болю і руйнування. Руйнування не лише житлових комплексів і дитячих майданчиків, шкіл, магазинів. Руйнування людських доль. Водночас Буча стала і символом незламності, потужного спротиву ворогу та неймовірного бажання жити. Саме цю грань людської сили й вразливості спробувала передати команда TheBuchacity у своєму документальному фільмі «Буча: місто незламних». Фільм став результатом кропіткої роботи режисера і ведучого Олександра Борцова та оператора-постановника Богдана Макаренка. В ефірі програми «Ранок Вдома» автори розповіли всі нюанси створення цього матеріалу. Вони поділилися, як саме народилася ідея проєкту, що ними рухало у той період, і з якими труднощами довелося зіткнутися, аби в результаті створити задокументовану правду про воєнні злочини Кремля.
Головна мета проєкту, як підкреслює Борцов, — висвітлити історію Бучі через тих, хто щодня жив у страху, чекаючи на українських солдатів і визволення. Через тих, хто пережив окупацію, але не втратив віри. Це не вигадані персонажі, не актори і не постановочні сцени. Це справжні люди — місцеві мешканці, волонтери, сусіди, члени родин, які щодня боролися за життя, виживали, а згодом розповіли свої історії. Фільм зібрав унікальні свідчення очевидців трагедії, які відкрито ділилися пережитим — страхом, болем, втратою і надією. Автори хотіли зняти десять епізодів, але, за словами Борцова, їм не вистачило досвіду, щоб реалізувати весь масштаб ідеї. Проте навіть у тому вигляді, в якому було завершено фільм, він став надзвичайно емоційним. Емоційним для тих, хто досі переживає цю трагедію. Емоційним для України та всієї Європи. Це вийшло дуже змістовне послання — людям, світові, самим собі. Це кіно не стільки про воєнні дії, скільки про те, як людина зберігає гідність попри жах і хаос, який приніс Кремль на українську землю.
Журналістика як форма виживання
Для Богдана Макаренка цей проєкт став певною мірою поверненням додому, адже його рідне місто — Буча. Він прожив там шість років, поки не почалося повномасштабне вторгнення. Його редакція евакуювалася, як і більшість працівників. У Бучі залишилися лише декілька людей. Сам Богдан покинув місто за два місяці до вторгнення — тоді ще ніхто не уявляв, що буде далі. Він поїхав відвідати батька, але з початком війни почав координувати роботу дистанційно: модерував чати, публікував актуальну інформацію, підтримував волонтерів.
Після деокупації він повернувся в Бучу влітку 2022 року. Перш за все — зустрівся з друзями. І зрозумів: повинен зробити щось для свого міста. Так і народилася ідея документального фільму. Олександр Борцов описує Бучу часів окупації як щось постапокаліптичне. Місто без комунікацій, світла, води, тепла. Зруйновані будинки, сліди насильства, страх і тиша. Саме в цій темряві їм було важливо знайти світло — в обличчях тих, хто вижив. В обличчях тих, хто до останнього вірив у диво, зберігаючи в собі тепло. Автори не прагнули до шокуючого ефекту чи надмірної драматизації. Їхнє завдання — передати атмосферу. Настрій. Проживання моменту.
«Буча: місто незламних» — це не хроніка звірств, це фільм про життя крізь смерть. Макаренко підкреслює, що багато героїв фільму — це добровольці, які з перших днів війни допомагали: шукали їжу, координували евакуації, передавали інформацію. Кожен робив, що міг. Хтось втратив рідних. Хтось сам дивом вижив. Ці особисті історії і стали основою фільму. Особливість стрічки в тому, що вона створена не для сенсації, а зсередини спільноти. До того ж, самі автори пройшли через ці події. Їхнє медіа не просто фіксувало чужі переживання — воно було частиною цього досвіду. Тому фільм вийшов особливо щирим. «Ми хотіли показати, що історія Бучі — це не тільки про руйнування. Це історія про стійкість. Про любов до свого міста. Про пам’ять», — говорить Борцов. Документальний фільм став своєрідною терапією — і для глядачів, і для авторів. Макаренко зізнається, що попри досвід у журналістиці, саме цей проєкт став найемоційно важчим. Монтаж, зустрічі з героями, інтерв’ю, спогади, повернення у знайомі місця — все це знову відкривало рани. Але водночас — було необхідним.
Чому важливо дивитися такі фільми
Війна в Україні триває. З кожним днем інформації стає все більше, а емпатії — все менше. Люди втомлюються від страху, болю, чужих трагедій. Хтось хвилюється за свій моральний стан, хтось просто втратив інтерес до подій в Україні. Саме тому такі фільми, як «Буча: місто незламних», — вкрай необхідні. Вони повертають відчуття реальності. Показують, що за цифрами у новинах — живі люди. І ці люди мають право на голос, на пам’ять, на відновлення.
Фільм не дає готових відповідей. Він не звинувачує і не виправдовує. Він просто розповідає. Говорить голосами тих, хто був там. Він вимагає тиші. І уваги. Журналісти, ризикуючи щодня, фіксують те, що можна назвати воєнними злочинами. Журналісти стають очима міст, які не можуть говорити. Важливо — задокументувати кожен елемент і кожну мить воєнного конфлікту.
Анастасія Коваль,
Студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
