Історії — це серце журналістики. Саме через них ми відчуваємо близькість до далеких подій, емпатію до незнайомців і краще розуміємо складні процеси. Репортажі, колонки, інтерв’ю — усе це не просто передача фактів, а спосіб «оживити» інформацію, зробити її відчутною. Сторітелінг — не технологія, а мистецтво, яке потребує не тільки логіки, а й емоцій.
Ресурс – https://surl.li/dqiano
Та сьогодні поруч із живими авторами в гру вступають алгоритми. Штучний інтелект уже вміє писати новини, готувати пресрелізи і навіть створювати літературні сюжети. Але чи здатен він розповісти історію так, щоб вона зачепила? Чи може машина, яка не має власного досвіду, створити щось по-справжньому людське?
В цій статті розглянемо, де проходить межа між ефективним генератором тексту і справжнім оповідачем. І чи здатен штучний інтелект вийти за межі шаблонів — туди, де починається емоція.
Алгоритми вже давно не просто обробляють дані — вони вчаться розповідати. Системи на кшталт ChatGPT, Gemini або Claude здатні створювати тексти, які мають логіку, структуру, стиль і навіть імітують голос конкретного автора. Іноді настільки вдало, що пересічний читач не одразу здогадається, що перед ним — не журналістська колонка, а згенерований матеріал.
До прикладу, в 2023 році South China Morning Post експериментувало зі створенням локальних новин, у яких частину опису подій доробляв ШІ. А The New York Times використовує алгоритми для генерації коротких інформаційних зведень на основі великих текстів. Водночас BBC, за допомогою своїх внутрішніх інструментів, тестує можливості ШІ для створення персоналізованих історій — наприклад, добірок новин, які звучать як коротке радіоінтерв’ю.
У візуальному сторітелінгу теж відбуваються цікаві зміни. Відео-ШІ на кшталт Sora здатні перетворити короткий сценарій у повноцінний відеоряд. Такі технології вже використовуються для створення новинних кліпів у соцмережах, де важливий візуальний темп і швидкість реакції.
Машина цілком спроможна побудувати історію, яка має початок, кульмінацію та завершення. Але чи означає це, що вона вже опанувала сторітелінг як мистецтво?
Попри вражаючі можливості, ШІ все ще залишається в’язнем шаблонів. Його розуміння емоцій — не результат переживань, а математичне обчислення ймовірності. Він не відчуває тривоги матері, яка втратила дім під обстрілами. Не розуміє болю солдата, що повернувся з фронту. Він може передати ці емоції, але лише на основі мільйонів прикладів схожих описів.
Ресурс – https://surli.cc/unbsgf
У цьому й полягає головна слабкість алгоритму як оповідача: йому бракує власного досвіду. Навіть найкраща модель може згенерувати розповідь, яка буде правильною технічно, але порожньою всередині. Вона звучить гладко, грамотно, навіть красиво, але в ній відчувається штучність — наче емоція під копірку.
Справжні журналістські історії часто починаються не з великої теми, а з деталей: запаху в квартирі, де немає світла; крику немовляти у бомбосховищі; рук, що трусяться, коли людина згадує пережите. Це не ті речі, яким легко навчити машину. І тим більше — передати з тією точністю, яка зачіпає за живе.
Тому зараз, коли ми маємо вже достатньо технологій, щоб згенерувати все — від заголовка до відео, — найціннішим залишається одне: живий погляд автора, його здатність відчути момент і передати його читачеві. І саме це поки що недоступно жодному алгоритму.
Ресурс – https://surl.lu/xrxkrd
Попри всі суперечки, не варто ставити людину та алгоритм по різні боки барикад. Штучний інтелект — не ворог, а інструмент. Він не має амбіцій стати найкращим репортером чи замінити журналіста. Але він цілком здатен полегшити технічну частину роботи, зекономити час, допомогти з підготовкою, аналізом і навіть надихнути.
Наприклад, у 2023 році видання Reuters використовувало алгоритми для попереднього аналізу даних під час розслідування масштабної фінансової махінації у Східній Європі. Система швидко виявила аномальні транзакції, після чого журналісти вже особисто провели інтерв’ю, перевірки, збори документів і написали матеріал. Тобто алгоритм виконав чорнову роботу, а люди — головне.
А от The New York Times провів експеримент із генеративним ШІ: редакція запропонувала моделі створити емоційний нарис про життя біженки з Сирії. Текст вийшов грамотно побудований, із правильною хронологією, зворушливими деталями — але журналісти відзначили, що історія не «тримала» від початку до кінця. Вона звучала, як добре зрежисований монолог, але не мала тієї глибини, яку можна побачити в реальному репортажі з табору чи інтерв’ю з героїнею наживо.
Ресурс – https://surl.li/yhdhmc
Журналіст може використати ШІ як чернетку — почати згенерований текст, а потім наповнити його життям. Може застосовувати його для створення графіки, відео, швидких заміток — але саму суть історії, ту емоцію, що тримає увагу читача до останнього абзацу, все ще творить людина.
Найближче майбутнє журналістики — це співпраця. Машини стають частиною процесу, але не замінюють автора. І чим краще журналіст розумітиме можливості ШІ, тим сильнішими будуть його історії. Бо за цифрами, графіками й нейронними мережами ми не повинні втратити головного — здатності бачити й відчувати, а значить — розповідати по-справжньому.
Анастасія Тарасова,
Студентка 448з групи ЧНУ імені Петра Могили
