Викладач з творчими здібностями – це той викладач, який не покидає митецьких поривів та долучає до прекрасного інших. Старший викладач кафедри англійської філології ЧНУ ім. Петра Могили Олександра Філоненко вже більше 10 років є очільницею кіноклубу в Миколаєві та займається мистецтвознавчою діяльністю. З нами викладач поділилася «справжніми» мотивами заснування кіноклубу, до якої країни досі не змогла потрапити та який фільм відіграв ключову роль у її житті.
Не навчанням єдиним: викладачі Могилянки про хобі, страви та відпочинок. Олександра Філоненко
Як виглядає ваше хобі зараз? І з чого почалось ваше захоплення цією діяльністю?
Діяльність на зразок галерейної виставки – це не зовсім хобі. За першою освітою я мистецтвознавець. Близько 16 років (з 2003 року) працювала в «Галереї на Спаській 45», але зараз вона закрилася. А з 1998 року я співпрацюю з художником Володимиром Бахтовим і його дружиною Тетяною: організовуємо виставки, куди я приїжджаю разом з ними, пишу перс-релізи, тексти для каталогів та в різні журнали, тобто працюю, як професійний мистецтвознавець. Вони жартома називають мене «бахтознавцем». Ще співпрацюю з львівським художником Володимиром Цісариком. «Пам’ятник Небесній сотні» та пам’ятник «Єдина Європа» в Миколаєві – це його скульптури. Він ще робить невеликі скульптури, і щоб ті краще продавалися, я пишу певний текстуальний образ, історію до цієї роботи. У нас слов’янські культури взагалі характеризуються розумінням світу через літературний текст. Навіть на картинку люди дивляться, і хочуть знати, яка тут історія.
А ось що хобі по-справжньому – це звичайно моє захоплення кіно, і цим теж я вже досить довго займаюся. Почалося це з кіноклубу, який ми заснували в «Галереї на Спаській 45». А з квітня 2010 року ми з друзями організували наш «Reality Shift Cinema Club» («Кіно зі зрушенням реальності») і дивимося те, що не показують в кінотеатрах: оскарівські драми, фестивальне, арт-хаусне кіно. Я дуже люблю кіно з далеких країн, що-небудь африканське. Наприклад, зараз плануємо показувати фільм канадський, але знятий інуїтами (ескімосами). Дивимось те кіно, яке тут ніколи не побачите. Ми збираємось щонеділі о 19 годині в клубі «Садхана».
У нас програма кураторська, тобто кожен місяць куратор створює якесь бачення, концепцію. Кураторами в нашому кіноклубі можуть виступати не лише організатори, а й ті, хто давно ходить може виступити з пропозицією програм. Дехто з викладачів Могилянки вже робили програму, наприклад, Тетяна Остапчук та Олександр Пронкевич.
І крім цього, звичайно, організовуємо фестивалі. Два фестивалі постійно з 2012 року. Це Манхеттенський кінофестиваль короткометражних фільмів – міжнародний інтерактивний кінофестиваль, де люди голосують та обирають кращу короткометражку світу. І ми його привозили: збирали кошти, купували програму (нам її трохи дешевше продавали дистриб’ютори). Це влаштовувалося в «Юності» найчастіше. Нам безкоштовно давали зал. Відвідуваність – до 700 осіб. Люди отримували бюлетені, голосували. Відчуваєш свою важливість, коли ти долучаєшся до світового процесу.
Другий фестиваль «Відкрита ніч» – це підтримка українського національного кіно, проходить завжди в ніч з суботи на неділю в останній тиждень червня чи іноді на початку липня. Вони надсилають нам програму, ми паралельно включаємось з Києвом, з купою інших локацій по Україні та за кордоном. Тепер вони ввели смс-голосування і люди обирають приз глядацьких симпатій. В цьому році знову будемо організовувати.
Чому ви обрали саме ці заняття?
Я з дитинства ходила в художню школу, схильна до творчості. Загалом це було логічне продовження – піти вчитися на художника, на мистецтвознавця. А щодо кіно, то тут теж є своя логіка. Насправді, якщо поєднати візуальне мистецтво та літературу, то вийде кіно. Тому що кіно – це в принципі візуалізований наратив, розповідь історії візуальними засобами. Дуже багато людей, які займаються літературознавством, люблять кіно.
Чим саме вони вам подобаються? Що корисного / позитивного приносять у ваше життя?
Я така людина, яка любить деякі речі. Ось люблю мистецтво, кіно і це просто задоволення. У мене є уявлення: якщо фільм знімався режисером для великого екрану, то найбільш адекватно зрозуміти, що хотів сказати режисер, побачити всю красу і естетику фільму, можна тільки на великому екрані. Тобто мені недостатньо подивитися на комп’ютері, бо я зрозумію тільки загальну суть. Багатьом людям цього достатньо, мені – ні. І кіноклуб організовувався, чесно кажучи, з егоїстичних міркувань: я хотіла подивитися на великому екрані. В кінотеатрах не показували, тому я стала шукати.
Іще це постійний розвиток і зростання, адже дуже багато в цих сферах відбувається. Як викладачу іноді мені легше зі студентами знайти спільну мову, пояснити їм певні моменти. У мене навіть є такий модуль у моїй практиці англійської мови, коли ми вивчаємо кіно. Ось у цьому році вони ходили всією групою на Манхеттенський кінофестиваль, а потім писали англійською мовою рецензії. Тобто навіть має практичне застосування. Мені б звичайно хотілося кіноклуб і в університеті зробити, але я боюся, що наші студенти так біжать додому після занять, що нікого я на нього не заманю.
Найкращий спосіб відволіктися від роботи і відпочити (окрім хобі)?
Оскільки я з Очакова, люблю їздити туди і ходити дивитися на захід сонця. Там кручі високо над морем, великий красивий простір, міняються кольори – це мене заспокоює. Коли відчуваю, що я дуже втомилася емоційно в місті, я завжди їду до батьків і виходжу на цей свій ритуал.
Бліц-опитування
Я готую за потреби, адже треба щось їсти. У мене, слава богу, мій обранець любить готувати, і найбільше я люблю суші.
Коли вчилася на мистецтвознавця, ми вважали себе просунутими, були зухвалі, протиставляли себе епатажно цьому суспільству. Я в усьому чорному ходила.
Усі, мабуть, скажуть, що енергійність. Але я думаю, це не характер, а більше біологія – просто людині дано багато енергії. Моя головна риса – чесність.
Чесність. Справедливість. Вона безумовно пов’язана з чесністю. І доброта. Тому що, якщо перші дві риси добротою не підкріплюються, то іноді можна в справедливість загратися до інквізиційних ситуацій.
Взагалі дуже багато. Але один, який відіграв, можна сказати, ключову роль у моєму житті, в результаті чого я взагалі сюди потрапила, і отримала освіту, і працюю тут, – це «Книги Просперо» Пітера Гріневея за п’єсою Вільяма Шекспіра «Буря».
Кінотеатри.
Великобританію. Я досить багато помандрувала свого часу, але до Великобританії у мене не виходить потрапити поки.
Ну, я вже була. Я б була мистецтвознавцем, звісно.
