Сотні, тисячі українських воїнів досі перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти. Вони не просто імена у списках. Це чиїсь батьки, сини, доньки, кохані. Це ті, хто тримав нашу землю, поки ми тримали небо. І тепер вони там, у темряві невідомості, сподіваючись, що про них не забудуть.
Чому це важливо?
Бо поки ми мовчимо, їхні тюремники відчувають безкарність. Бо що гучніше звучатиме наш голос, то менше шансів у ворога приховати правду. Бо кожен, хто повернувся з полону, казав одне: «Найстрашніше – це думати, що про тебе забули».
Ми не маємо права забути. Тому виходимо на акцію. Тому пишемо про них. Тому вимагаємо від світу дій.
Що дає ця акція?
Це – сигнал. Ворогові – що ми боремося за своїх. Державі – що суспільство чекає дій. Родинам – що вони не самі. А тим, хто зараз за гратами, – це ковток повітря, промінь надії, який каже: «Тримайся, ми боремось за тебе».
Приходь. Підтримай. Зроби так, щоб їхні імена звучали гучніше за тишу неволі.
Олеся Погребнюк
студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
