Уже понад 40 днів на території нашої держави триває повномасштабна війна росії проти України. Ці моторошні події стосуються кожного українця – від наймолодших захисників та захисниць до представників поважного віку. Війна заходить не лише в територіальні межі кожного населеного пункту, а й у наші серця.
Рятуючись від російських окупантів, їхнього «порятунку» з артилерійських установок «Град» та «Смерч», чимала кількість мешканців різних сіл та містечок України покидають свої домівки та переїздять. Багатьом немає куди повертатися, адже їхні будинки розбиті вщент. У таких ситуаціях їм, як ніколи, потрібна підтримка. Тому ЧНУ імені Петра Могили долучився до волонтерської діяльності в допомозі біженцям, надавши їм одне зі своїх приміщень (гуртожитків), де вже понад три тижні перебувають біженці з сіл та містечок Миколаївської та Херсонської областей (напрямок Миколаїв – Херсон), кількість прибулих людей зростає.
Більшість перебувають із дітьми, найстаршим із яких 13 років, чимало також пенсіонерів до 80 років. Усім їм досі страшно, для них досі триває 24 лютого, у пам’яті лунають ще постійні постріли та залпи вогню…
Не на камеру вони розповідають, що перебували разом із сім’ями в холодних підвалах понад 20 діб майже без їжі; на їхніх очах влучали снаряди в будинки.
Наш гуртожиток повниться моторошними історіями людей, які на власні очі побачили, що таке нещадна війна:
11-річний Михась зі сльозами на очах та дрижачим голосом розповідає, що його сім’я залишилася без даху над головою, а їхній односелець запропонував надалі спускатися усім разом до його підвалу. «Ми вийшли з підвалу одного ранку просто подихати повітрям на декілька хвилин, і на моїх очах серед вулиці розірвався снаряд», – говорить хлопчик.
Михайло додає, що в гуртожитку йому зараз спокійно, він може гратися з іншими дітьми на вулиці.
Пані Людмила евакуювалася разом із дочкою з селища Котляреве, а її чоловік та син лишилися там. Їхню оселю теж розбила ворожа ракета. Жінка, не стримуючи емоцій, розказує, як відчувала кожен вибух, як вибивало вікна, та як на стінах з’являлися тріщини: «Дякую, що прихистили нас тут у теплі та затишку. Я викликалася допомагати на кухні, щоб від мене була користь, це особисто мені допомагає відсторонитися від жаху, який побачила», – говорить Людмила.
Кожен хто перебуває у гуртожитку хоче стати корисним – допомогти в приготуванні обіду, долучитися до прибирання ділянки, це, за їхніми словами, своєрідна терапія та психологічна реабілітація.
Усі люди, які вимушено полишили свої домівки, вдячні волонтерам та ЧНУ імені Петра Могили за надану допомогу, гідні умови проживання, можливість смачно харчуватися.
Війна триває, тож кожен із нас усіма силами, виходячи зі своїх можливостей, повинен намагатися допомагати один одному, підтримувати, налаштовувати на емоційно стійке життя.
Слава Україні!
