До останнього моменту не хотілося вірити, що все це відбувається насправді. Замість будильника прокидаєшся від повітряної тривоги та прильотів. Бомбосховища та підвали для багатьох стали новим тимчасовим домом.
Зруйновані міста, будинки людей, які доведеться відбудовувати.
А деякі вже взагалі ніколи не вийде відновити.
Проходячи бачиш порожні майданчики, на яких постійно грались діти, сміючись так гучно, що самому хотілось посміхнутись. А ввечері повертаючись з університету чи роботи не чутно музики, яка лунала з кафе чи квартир.
Через вимкнені ліхтарі та закриті заклади лише темрява та тиша, яка більше лякає, аніж заворожує.
Але не дивлячись на все це жахіття люди продовжують жити, посміхатись, гуляти вулицями, допомагати тим, хто цього потребує, працювати, займатися тим, що робить щасливим.
Війна змінила життя багатьох українців. До повномасштабного вторгнення ми не замислювались над тим, якою мовою розмовляти, яку слухати музику, які люди оточують нас. Зараз ми розуміємо, що є справді важливим. Треба пам’ятати, що війна – це не назавжди. Наша любов, підтримка одне одного, віра у нашу перемогу та світле майбутнє – ось що назавжди.
