Чи визнають люди необхідність у зміні світового ладу? Це питання нині стає все актуальнішим, адже традиційна модель суспільства, збудована на патріархальних засадах, усе частіше підлягає критиці. В ній чітко розмежовувалися ролі: чоловік — як авторитет, керівник, годувальник; жінка — як тиха берегиня родинного вогнища, позбавлена впливу на ключові рішення. Проте час змінюється, а вкупі з ним — і цінності, на яких будується соціальна структура.
Сучасне суспільство дедалі більше говорить про рівність прав, рівний доступ до ресурсів, освіти, можливостей. Але чи означає це, що ми вже вийшли за межі патріархату? Насправді — ні. Багато сфер й досі зберігають ознаки гендерної нерівності. Жінки, наприклад, мають менше шансів обіймати керівні посади, їхня праця нерідко оплачується нижче, а в медіапросторі вони часто представлені в стереотипних ролях. І саме журналістика як дзеркало суспільства демонструє ці тенденції.
Водночас фемінізм, котрий давно вже перестав бути винятково «жіночим» рухом, кидає виклик застарілим моделям. Його мета — не применшення однієї статі заради іншої, а створення рівних умов для всіх. У цьому сенсі фемінізм важливий і для чоловіків: він допомагає звільнитися від тиску «традиційної мужності», яка часто забороняє проявляти емоції, звертатися по допомогу чи обирати нестереотипні шляхи самореалізації.
Проте, питання до сих пір залишається відкритим, чи здатно людство щось змінювати, та змінити устрій? Все більш і більш людей бачу, які боряться про змін у патріархаті або повне анулювання цій системі, про те незважаючи на їх активність у висловах та мітингах, активних дій що до змін не спостерігається, здається що влада, в світі, ігнорує це питання, або вважає недоречною. Аргументується це таким чином: у процесі суспільних трансформацій особливо гостро виявляється природний страх змін, який має глибоке психологічне підґрунтя. По‑перше, люди прагнуть передбачуваності: усталена система ролей і норм дає відчуття безпеки й контролю над навколишнім середовищем. Коли ж ламається звичний «план» — наприклад, питання, хто в родині приймає рішення, або як розподіляються обов’язки між жінками й чоловіками — виникає когнітивний дисонанс. Цей внутрішній конфлікт між колишніми переконаннями й новими реаліями призводить до тривоги, яку ми часто намагаємося заглушити апеляціями до «традиційних цінностей».
По‑друге, з еволюційної точки зору наш мозок налаштований уникати ризиків. Механізми виживання заклали в нас інстинкт ідентифікувати все незнайоме як потенційну загрозу. Навіть якщо нинішні правила не завжди справедливі — як, скажімо, нерівне ставлення до жінок у професійному середовищі чи політиці — статус-кво* здається безпечнішим за неперевірені ймовірні нововведення. Тому навіть обґрунтовані пропозиції реформ часто викликають опір: вони активують у підсвідомості сигнал “небезпека”, що проявляється у формі страху, агресії чи заперечення.
По‑третє, соціальні норми тісно пов’язані з особистою ідентичністю. У патріархальному устрої багато чоловіків сприймають свою роль «годувальника» й «захисника» як невід’ємну складову самоповаги. Жінки ж звикли до образу берегині сім’ї, і перспектива розділення домашніх обов’язків чи кар’єрного зростання може викликати відчуття провини або страх перед осудом. Коли ми бачимо, що ці ролі змінюються, виникає криза самооцінки: «Хто я тепер і що моє місце?» — запитує себе людина.
По‑четверте, страх втрати привілеїв спонукає опір навіть на раціональному рівні. У патріархальному суспільстві певні групи володіють більшою владою та ресурсами. Коли йдеться про досягнення гендерної рівності, вони несвідомо — а часом і свідомо — охороняють цей статус, адже реформа може зменшити їхній вплив або вигоди. Це створює потужний бар’єр на шляху до змін: люди відмовляються визнати несправедливість, щоб зберегти для себе «привілеї».
Нарешті, колективна інерція або «ефект статус-кво» затримує реформи, навіть якщо їхня користь очевидна. Коли певна система існує століттями, вона починає сприйматися як «природна» та «єдина можлива». Зміни ж здаються неприродними. Щоб подолати цей бар’єр, необхідне поступове інформування та формування критичного мислення: через просвітницькі кампанії, медіаграмотність та відкритий діалог.
Отже, страх змін — це не поодиноке явище слабкості, а комплекс психологічних механізмів. Усвідомлюючи їх, ми можемо розробити стратегії подолання опору: від створення безпечного середовища для дискусій до поступових новацій у політиці та культурі. Лише так суспільство зможе рухатися вперед, руйнуючи застарілі моделі й приймаючи більш рівноправний порядок взаємин.
Отже, людство поки що не готове до радикальних змін усталеного патріархального устрою, значною мірою через психологічну природу людини — прагнення до стабільності, звичності та передбачуваності. Багато людей не розуміють, навіщо змінювати систему, яка, на перший погляд, «працює», адже вона з дитинства сприймається як норма. Боязнь невідомого, страх втратити контроль і потреба в чітких ролях змушують суспільство триматися за знайомі моделі. Проте без критичного переосмислення цієї системи ми ризикуємо залишатися в стані соціального застою, ігноруючи потреби сучасного світу, де рівність, повага та свобода самовираження мають стати фундаментом нового гуманного устрою. Зміни неминучі, питання лише — коли і наскільки свідомо ми до них дійдемо.
* Статус-кво — це латинський вислів status quo, що буквально означає «теперішній стан речей».
Діана Воронова,
Студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
