Щоранку рівно о 9:00 я зупиняюсь. Не тому, що так велить якийсь закон. І не тому, що всі навколо так роблять. А тому, що це — внутрішня потреба. Схилити голову, замовкнути, згадати. Бо в той самий момент хтось згасає в бою, хтось ховає рідну людину, а хтось десь дуже далеко чекає повідомлення: «Усе добре, я живий».
Ця хвилина мовчання щодня проходить по всій Україні. Від Києва до Миколаєва, від Лисичанська до Ужгорода. Люди зупиняються — на зупинках, у кавʼярнях, у школах, в лікарнях. Вони мовчать не від безсилля, а від поваги. До загиблих. До живих. До себе.
Та мушу чесно сказати: у Миколаєві, моєму рідному місті, не всі це розуміють. Не всі щодня зупиняються. Не всі взагалі знають про цю традицію. Дехто проходить повз — з телефоном у руках, із сумками, у розмові. І кожен раз, коли я це бачу, мене стискає в грудях. Бо саме тут, у прифронтовому Миколаєві, ми особливо маємо знати ціну мовчання.
Це не просто тиша. Це наш громадянський обовʼязок. Це про пам’ять, яка не повинна згаснути. Про вдячність тим, хто віддав життя, щоб ми могли далі ходити вулицями цього міста. Про те, що не можна звикати до смерті — навіть коли їх багато, навіть коли щодня.
Мовчання — це дія. Це сигнал світові, що ми не забуваємо. Що ми — єдині. Що ми памʼятаємо кожного, хто не повернувся. І якщо бодай одна людина на вулиці зупиниться, це вже означає: ми живі не дарма.
Не чекай, поки всі почнуть. Почни з себе. Завтра о 9:00 просто зупинись. І помовчи хвилину. Для них. Для себе. Для України.
Олеся Погребнюк,
Студентка 448 групи ЧНУ ім. Петра Могили
