Час від часу у засобах масової інформації та на сайтах українських університетів з’являється інформація про місце українських вишів у різноманітних світових рейтингах, одним з найбільш впливових серед яких є The Times Higher Education World University Rankings.
Нещодавно укладачі цього рейтингу оновили дані і визначили світове позиціювання 1387 університетів у 2019 році. Серед цих університетів є і 6 українських. Багато це чи мало, як виглядають українські виші на світовій палітрі та які перспективи у цій сфері має Україна – ці питання проаналізував Роман Мельник, завідувач кафедри адміністративного права КНУ Шевченка, доктор юридичних наук, професор у статті для порталу Освіта.ua.
За дослідженням пана Романа, вперше два українські університети (Київський національний університет ім. Тараса Шевченка та Харківський національний університет ім. Каразіна) потрапили до світового рейтингу у 2015 році. За роки, які пройшли з цього часу, картина трохи змінилася. Були в українській історії і негативні факти, пов’язані із виключенням з рейтингу КПІ, який до сьогоднішнього дня до нього так і не повернувся. Станом на 2019 рік українські університети наступним чином розмістилися у цьому рейтингу:
Професор Мельник зауважує, що шість університетів, представлених у рейтингу, це, з одного боку, виглядає непогано, проте, з іншого, – це явно мало, враховуючи їх загальну кількість в Україні (близько 300). Для порівняння, Польща представлена у цьому рейтингу 14 університетами, Австрія – 11, Німеччина – 48.
Університет не може потрапити до рейтингу автоматично. Для цього необхідна кропітка робота адміністрації університету та усього його колективу, де першим кроком має стати формування чітких, а головне, реалістичних показників, яких намагатиметься досягнути університет у цій частині. Проте де ці наміри та показники мають бути зафіксовано?
На думку пана Романа, найкраще місце для них – це «Стратегічний план розвитку університету», бо саме він визначає як перелік викликів, так і перелік завдань навчального закладу на доволі довгу часову перспективу. Проте при вивченні стратегічних планів розвитку названих вище українських університетів професор зробив невтішні висновки. Так, в одному з університетів такий план затверджений лише до 2020 року, в іншому – поданий у вигляді коротенької презентації. За словами пана Романа, не чіткість визначених цілей та власне не визначення самих шляхів досягнення цих цілей не прописані ні в одному університетському плані боротьби за рейтинг.
Тому, професор Мельник вважає абсолютно правильною позицію Міністерства освіти та науки України, підтриману Верховною Радою України шляхом внесення змін до Закону України «Про вищу освіту». Відповідно до нововведень, з усіма ректорами, які у майбутньому обиратимуться на посади, будуть підписані контракти із зазначенням цільових показників ефективності (KPI), строками їхнього виконання та механізмами перевірки.
Очевидно, що одним з таких KPI має стати й позиціонування відповідного університету в тому або іншому світовому рейтингу або декількох з них, а також перспективи просування вишу у рейтингах. МОН як співучасник боротьби університетів за місце у рейтингах переконаний, що у боротьбі за високі місця українських університетів у світових рейтингах має брати участь і Міністерство освіти і науки України. Пан Роман переконаний, що нам потрібен стрибок, бо ті втрати випускників шкіл, які несе Україна внаслідок того, що молодь шукає кращої освіти (тобто рейтингових університетів) за кордоном, це проблема національної безпеки, у вирішенні яких перша скрипка має належати уряду, міністерству і вже в третю чергу університетам.
Ставлення міністерства до питання підтримки університетів у їх боротьбі за світове позиціювання, ті кроки, які воно готове у цій сфері зробити, мають знайти закріплення на рівні нормативного документу, на підставі якого, у свою чергу, університети мають затвердити свої дорожні карти. Українська наука та українські вчені мають гарний потенціал, нам є чим пишатися та що презентувати світу, проте нам не вистачає у цій частині наукового маркетингу та чіткої стратегії для руху у цьому напрямку.
Підсумовуючи свої думки, пан Роман зазначає, що високі місця українських університетів у світових рейтингах – це спільна справа адміністрації університетів, наукового та навчально-педагогічного персоналу, а також міністерства, яка має реалізовуватися за обов’язкової наявності чітких, відкритих для оцінки та перевірки показників, що мають бути відображені у стратегії розвитку кожного університету.
