Дві рідні сестри – Ліза (29 років) і Аня Лепетченко (24 роки), які мусили залишити свій дім, своїх рідних, щоб бути в безпеці та переїхати до Англії, але своїми силами та можливостями допомагати, заради швидшої перемоги. 24 лютого знаменується як початок повномасштабної війни в Україні, яка назавжди змінила життя дівчат.
Аня працює зараз тату-кафе під назвою «Fourteen Arrows», назва якого в перекладі означає «чотирнадцять стріл» також дівчина має патріотичне татуювання у вигляді «коктейля Молотова».
Ми вирішили поцікавитися в сестер про особисті обставини перебування тут, їхнє життя та умови існування в Англії.
У цей момент я побачила, як на очах у Лізи почали виблискувати сльози. Але історія про собаку не давала спокою.
– Цей розплідник у Донецькій області французьких бульдогів 2 роки тому назад я брала там собі першу собаку, але може місяць тому, я побачила, що власниця почала виставляти відео про обстріли навколо міста і сусідні будівлі зруйновані. Я їй написала, вона сказала, що вони виїхати не можуть у них там 40 собак і нема корму, нічого. Ну і я їй сказала, я хочу забрати одного цуценя. І зараз воно мене чекає з моїм другом у Яремчі. Тому, я маю поїхати до Яремчі і забрати його там.
-Хоуп, як надія англійською.
-Я працювала дитячим стоматологом 8 років.
– Я закінчила навчання, працювала SMM в інтернеті та працювала тату-майстром, але в мене було не багато клієнтів. А ще ми зимою поїхали в Драгобрат, тому що любимо кататися на сноуборді, поїхали на тиждень і приїхали 23 лютого.
– Я жила з моєю найкращою подругою в Запоріжжі, і ми прокинулися о 5:00 годині ранку від дзвінка хлопця моєї подруги. І він сказав: «Ви тільки дуже не нервуйте, але рускі почали бомбити українські міста». І ми просто в паніці, і не в розумінні, шо відбувається, що треба брати.
-Мені подзвонила подруга зі Львова зі словами: «Прокидайся, почалася війна».
У цих голосах чувся розпач і біль, що вони пережили. Їхні голоси тремтіли від кожної згадки про той день.
– В Оріхові все почалося через 3 дні. Ми почали чути сильні вибухи, на той час мені здавалося, що це було близько, тому що тряслися двері.
– Але з вибухами, що зараз в Оріхові, не зрівняються з тими, що були на початку, один район в місті зруйнований повністю, міська рада, згорівший ангар, вокзал зруйнований і лікарня, туди 3 рази прилітало. 22 травня орки зруйнували будівлю нашої школи, там куди саме влучили був мій клас.
Це була її школа, де вона вчилася 11 років, її шкільний клас, а зараз на цьому місці лише розвалини. Школа-гімназія «Сузір’я» в місті Оріхові, яку нещодавно відремонтували, входила в 100 найкращих гімназій в Україні. І зараз ми можемо чути і бачити наслідки нашого з вами «спасіння».
– 4 березня. Ми до того часу не хотіли їхати категорично, сподівалися, що щось налагодиться. Але, я прокинулася буквально в паніці. Я спілкувалася з одногрупницею, яка була в Енергодарі. І це була та ніч, коли атакували атомну електростанцію в Енергодарі, і вона мені написала таку фразу: «Сьогодні все місто думало, що ми не доживемо до ранку». Тобто вони серйозно думали, що тоді просто зірвуть атомну через те, що її обстрілювали. А за день до цього були новини з Херсону про зґвалтування дітей російськими військами. У мене просто був зібраний рюкзак, у якому документи, гроші, там просто пару теплих речей, те, що було в тривожному рюкзаку, я ще захватила кросівки, до речі, вони зараз на мені і всьо. Я приїхала до батьків, Ані подзвонила і сказала, збирайся, вона не хотіла їхати і я просто забрала її в істериці. Розумієш, Енергодар в 100 кілометрах від нас. А ще тато сказав, що йому повідомили, що російська військова колона прямує в наший бік і буде там через 40 хвилин, тому батьки сказали збирайтеся і їдьте. Ми мали лише пів години, щоб зібрати свої речі.
–Так, батьки залишилися вдома.
-Так, маємо, можливо не найкращий, але чуємо їх.
Ми начебто відчули їхнє розчарування і невідомість, як і чому, діти повинні тікати зі страхом і думками, а що буде завтра. Всі плани, мрії, все життя зараз лише в одному рюкзаку.
–З самого міста з нами поїхав мій хлопець Руслан. Ми повинні були їхали з евакуаційною колоною і коли ми вже приїхали на місце збору машин, то Руслан в останню хвилину сказав, що їде з нами. У Запоріжжі ми забрали Аню, друга Женю, який їхав до Умані і подругу Ані Ксенію, вона їхала до Кракова.
– Взагалі ніякої.
– У нас не було плану, ми просто знали, що нам треба було завести до Умані Женю і все, плану не було взагалі, вони мінялися, рішалися, вже в самій дорозі.
– Ми хотіли доїхати до Умані, але по дорозі до Кропивницького нас розвернули на блокпосту і відправили їхати польовими дорогами. Потім в Кропивницькому звучала сирена, нам сказали зупинитися і вимкнути світло, заглушити машину, на той момент був сніг і було дуже холодно. Машин стояло впродовж близько 4-5 кілометрів, ми сиділи в холодній машині , можливо, і більше трьох годин. Якби не мій хлопець Руслан, я не знаю як би я їхала, дорога була важка, Руслан змінював мене за кермом. Я розуміла, що ми не встигаємо доїхати до Умані до комендантської години. Я загадала про свого знайомого Андрія, він був моїм гідом в Ісландії, я йому зателефонувала,і він погодився нас прийняти. Спочатку, ми казали йому, що ми приїдемо о 10 годині вечора, потім о 12, а приїхали о 4 годині ранку. Але він весь цей час чекав нас і не лягав спати, і завжди був з нами на зв’язку. Коли ми приїхали, він сам ліг спати на підлогу, а ми на диванах, поспали максимум 3 години і знову в дорогу.
– Потім ми з Кропивницького вирушили до Умані, де переночували в друга Жені. Загалом ми вирішили брати маленькі відстані, типу з Умані ми мали доїхати до Вінниці. Ми виїхали зранку, і я Жені сказала про погане відчуття, я не хочу їхати. Коли ми вже були посередині дороги між Уманю і Вінницею, я почала чути як в мене стучить двигун в машині. Я подзвонила Жені і сказала, що мені потрібно СТО. Він знайшов СТО поблизу, ми туди приїжджаємо, а там кажуть: «Та нє все нормально, просто залили паливо не правильно і того такий шум». Ми розвертаємось в напрямку Умані, а на Західну Україну була забита дорога повністю в два ряди, не протулитися, дуже повільно рухалися машини. А от назад можна було проїхати нормально ну і ми їдемо назад, і я бачу поліцейських. Ми зупиняємося і я запитую: «Хлопці, де тут СТО нормальне», ну а він : «там ззаду ви його проїхали і воно по іншій стороні». А був жахливий потік машин. Ну і цей поліцейський зупиняє потік машин і дає нам проїхати. Ми доїхали до СТО була черга нереальна. Господар СТО відкрив капот машини і сказав, що треба робити машину, бо я не доїду. Ми повільно доїхали до Умані і чекали там 2 дні, поки прийдуть деталі. А коли ми поверталися знову біля тих поліцейських, ми дали їм печеньки і батончики-з усмішкою на обличчі сказала Аня.
– З Вінниці, коли ми їхали на Тернопіль, то це було 8 березня, на одному із блокпостів нам подарували тюльпани.
-А ми купили печива і різних батончиків і давали на блокпостах, але деякі не хотіли брати, казали, що нам потрібніше.
-У Тернополі ми в’язали камуфляжні сітки, ми залишилися там в друга Лізи Адама, ми запропонували йому допомогу, і він відвіз нас в цей центр. Ми допомагали плести десь 2 дні. А коли ми приїхали в Варшаву, нам дуже допомагали волонтери з Фінляндії Анті і з Естонії Агур, вони були дуже ввічливі. А ми допомагали їм.
–Ми волонтерили в колл-центрі два з половиною дні, у Варшаві ми допомагали українцям, записували їх на автобуси і координували, куди їм їхати, який автобус їм треба і т.д. Це були естонські волонтери, які приїхали в Польщу допомагати українцям.
– 4 години, і там ми також зустріли хороших людей, які допомагали перегороджувати нам дорогу тим, хто хотів проїхати швидше.
– Ми жили з нашою двоюрідною сестрою Вірою та з її трьома дітьми у Вроцлаві, ми жили в школі, її переробили для переселенців з України, ми були в одній кімнаті з ними. Там ми прожили 2 дні,. Ми планували їхати в Естонію, для того ми поїхали у Варшаву і залишилися у моїй подруги Таїсії. Але, ми почали думати, що треба їхати туди, де ми знаємо мову і, де зможемо працювати по професії.
– Я вже навіть не пам’ятаю. Ми знайшли родину випадково на «Ukrainian Take Shelter». Здається, ми спочатку знайшли цей сайт, а потім прочитали, як це все відбувається і ми подивилися на сайті GOV.UK. Ну і після цього написали 7 сім’ям, двоє нам написали, що вони вже приймать українців, а всі інші нам відповіли, що можуть нас прийняти. Ми зідзвониоися з нашими спонсорами Нікі і її чоловіком Джеймом. Після розмови ми поняли, що поїдемо до них. В них четверо дітей, і їхня донька Мія віддала свою кімнату для нас.
– Здається, тиждень.
– Дуже тепло зустріли, нам Нікі сказала, що вона одягла найяскравішу блузку, але ми їх відразу побачили і впізнали, оскільки ми неодноразово з ними розмовляли по відеодзвінку.
– Мій хлопець Руслан пішов воювати і сказав: «Я це роблю для того, щоб ти швидше повернулася в Україну», – говорила це Ліза зі сльозами на очах. – Пізніше, він сказав, що в них у військові частині є лише форма, яка не по розміру і в них є автомати.. І я прийшла до Ніки і сказала, що ми маємо зробити вечір збору коштів, вона була тільки за. Ми вирішили, що ми зробимо квіст(це вечір запитань, вона дуже популярна в Англії) і зробимо аукціон. На цьому вечорі було більше 40 англійців, які прийшли в місцевий паб в Грумбріджі «The Junction Inn»і в той день я готувала з Нікі борщ на всіх цих людей. До борщу в нас йшов шот горілки, також був часночний хліб. Ми ще шукали сало, але тут з українською їжею є трабли, тому сала не було. На аукціоні ми продавали, що нам приносили англійці, було багато різних ваучерів, антикварних речей.
-Якщо не секрет, скільки грошей ви заробили на аукціоні?
– 2140 (приб. 78 400 грн) фунтів-відповіла Аня, але Ліза додала-можливо навіть трохи більше, оскільки мені ще відправляли кошти українські друзі. Ми 1940 фунтів відправили на амуніцію для військових, 5300 грн ми відправили волонтерам, також відправили у наше місто на закупівлю дронів в Запоріжжя, для безпритульних тварин, волонтерам в Херсон і полку «Азов». А також ми купили 5 комплектів всього, 5 рюкзаків, 5 розгрузок, бронежилети і каски і через неділю ми відправили це в Україну у військову частину.
А також згадала, ще коли ми були в Оріхові, ми збирали кошти на медикаменти військовим і мене дуже розчулило, що люди які були в мене на прийомі, я казала, що ми збираємо кошти для військовим вони з гаманця діставали і просто давали. А коли в аптеці купувала все, жіночка запитала кому це, я сказала, що то для наших хлопців і дівчат, і вона дістала гроші і дала. Ми тоді за пару днів зібрали тисяч 15, напевно.
– Ми просто хотіли допомогти, не можемо воювати, але ми вирішили допомагати так.
– Хочу допомагати відбудувати Україну, хочу заробляти так багато, щоб скидувати кошти на відновлення свого міста і своєї школи-з впевненістю сказала Аня-щоб будинок був цілим, наші батьки в сараї закопали наші дитячі фотографії, щоб збереглася пам’ять, тому хочеться, щоб нарешті це все закінчилося.
– Перемога і є мрією це по перше, а також, щоб близькі наші всі були живі.
Повномасштабна війна перевернула та понівечила життя мільйонів українців. Це історія лише однієї родини, якій довелося покинути свій дім та тікати на чужину, а таких мільйони. Неможливо собі уявити, що таке може відбуватися в реальності у 21 столітті.
Від цієї історії сльози на очах, як таке можливе, щоб тікати в безпечне місце, оскільки твій дім, вже не є твоїм домом. Я буду довго згадувати цю історію і ці емоції дівчат під час інтерв’ю. В очах в яких невідомість, сльози, які ллються з очей, страх і переживання про рідних і знайомих в Україні. Але хочеться вірити в перемогу і мир, яка буде надіємося зовсім скоро!
Світлана Марчук,
Студентка 448 групи ЧНУ імені Петра Могили
